24 вересня 1838 року Нільс Гаде написав Андреасу Берггрену з Гетеборга. У звертанні він назвав адресата своїм «учителем і другом» і визнав, що багато чим йому завдячує.
«Учителю і друже» — так Нільс Гаде звернувся до Андреаса Берггрена в листі 1838 року.
Це листування фіксує конкретні заняття: Нільс Гаде надсилав твори, Андреас Берггрен читав їх і оцінював. Від Андреаса Берггрена до Нільса Гаде, а далі до Вольдемара Баргіля, Едварда Гріга й Карла Нільсена переходив не готовий стиль. Змінювалися самі способи навчання: теоретичні вправи, робота з народною мелодикою, аналіз великих форм, розбір рукописів і перевірка студентських партитур у виконанні.
Андреас Берггрен → Нільс Гаде
Теорія, композиція і народна пісня
Данські біографічні джерела називають Андреаса Берггрена викладачем музичної теорії Нільса Гаде. Листи уточнюють характер цих стосунків. У документі, який дослідники орієнтовно датують 1836 роком, Андреас Берггрен називає Нільса Гаде своїм учнем і згадує отриману від нього наскрізну баладу на текст Людвіга Уланда.
Наскрізна форма означає, що музика розгортається відповідно до тексту без регулярного повернення однакових куплетів.
У листі 1838 року Андреас Берггрен писав, що Нільс Гаде фактично був його єдиним учнем і що в молодшому композиторові він бачив плоди власних принципів. Отже, йшлося про систематичну роботу з теорії та композиції, під час якої педагог читав завершені або незавершені твори.
Один із цих принципів Андреас Берггрен сформулював у передмові до збірки Folke-Sange og Melodier. Композитор, на його думку, мав не вставляти народну мелодію в концертний твір як готову цитату, а засвоїти її будову настільки, щоб створювати нову музику з виразним національним характером.
Такий спосіб письма називали народним тоном: авторська тема звучить подібно до традиційної пісні, хоча безпосередньо не повторює її.
У ранніх оркестрових творах Нільса Гаде можна простежити обидва способи. В увертюрі «Відлуння Оссіана» він використав і переробив традиційну мелодію «Рамунд». У Першій симфонії основою трьох частин стала власна пісенна тема «Paa Sjølunds fagre sletter». Вона виконує також циклічну функцію, тобто повертається в різних частинах і пов’язує їх між собою.
Прямих записів уроків, які дозволили б приписати Андреасу Берггрену конкретні виправлення в увертюрі чи симфонії, не знайдено. На ці твори впливали також концертне життя Копенгагена, літературні джерела та самостійна робота Нільса Гаде.
Лейпциг як школа практичної роботи
Після занять з Андреасом Берггреном освіта Нільса Гаде тривала в іншій формі. У Лейпцигу він працював диригентом поруч із Феліксом Мендельсоном, викладав у новоствореній консерваторії та диригував прем’єрами Скрипкового концерту Фелікса Мендельсона і Фортепіанного концерту Роберта Шумана.
Тут композицію перевіряли не лише на письмових вправах. Студентський твір готували до репетиції, виконували перед публікою та оцінювали на іспиті. Навчальний план охоплював аналіз, композицію, інструментування і читання партитур.
Пізніше Нільс Гаде використав у Копенгагені окремі риси лейпцизької системи: вступні й випускні іспити, навчальну програму та стипендії.
Ця практика змінила зміст учительської лінії. Від Андреаса Берггрена Нільс Гаде дістав теоретичну підготовку й спосіб працювати з народною музикою. У Лейпцигу до них додалися ансамблева репетиція, публічне оцінювання та адміністративна організація консерваторії.
Нільс Гаде → Вольдемар Баргіль
Вольдемар Баргіль вступив до Лейпцизької консерваторії у вісімнадцять років. Хроніка Берлінської академії мистецтв за 1897 рік називає серед його педагогів Нільса Гаде, Моріца Гауптмана, Ігнаца Мошелеса та Юліуса Ріца. Пізніші біографії розподіляють предмети точніше: Ігнац Мошелес викладав фортепіано, а Нільс Гаде та Юліус Ріц — композицію.
Найкраще задокументований результат цього навчання — струнний октет, тобто твір для восьми струнних інструментів. Його виконали на публічному консерваторському іспиті. Сучасна біографія датує концерт 20 грудня 1849 року й називає Йозефа Йоахіма першим скрипалем.
Студент мав довести твір великої камерної форми від рукопису до ансамблевого виконання. Саме так працював лейпцизький механізм перевірки композиції.
Однак Вольдемар Баргіль одночасно навчався в кількох педагогів, а партитури з виправленнями Нільса Гаде не виявлено. Тому окрему тему, гармонічний зворот чи формальне рішення в октеті не можна впевнено пов’язати з одним викладачем.
Нільс Гаде → Едвард Гріг
Симфонія як завдання
Едвард Гріг познайомився з Нільсом Гаде в Клампенборзі 1863 року. За пізнішим спогадом Едварда Гріга, він зізнався, що не має твору, який вважав би гідним показу. Нільс Гаде відповів конкретним завданням: повернутися додому й написати симфонію.
Так з’явилася Симфонія до мінор, EG 119, завершена 1864 року. Розповідь про першу розмову записали приблизно через тридцять років, тому її формулювання не можна вважати дослівним протоколом. Проте джерела послідовно пов’язують пораду Нільса Гаде з появою партитури.
Едвард Гріг згодом заборонив виконувати симфонію. Вона лишилася дослідом у великій оркестровій формі й не започаткувала постійної роботи композитора в симфонічному жанрі.
Розбір сонат і відхилена увертюра
Наставництво продовжилося через читання завершених рукописів. Нільс Гаде переглянув Фортепіанну сонату, ор. 7, і Першу скрипкову сонату, ор. 8. Після першої схвальної реакції він запросив Едварда Гріга до кабінету, де вони докладніше розібрали обидва твори.
Фортепіанну сонату Едвард Гріг присвятив Нільсу Гаде. Дослідники знаходять у ній мотивні посилання на ноти, пов’язані з іменем адресата. Водночас музичний контекст сонати охоплює також твори Роберта Шумана й Югана Петера Еміліуса Гартмана, а робота з циклічною формою вже показує самостійність Едварда Гріга.
Критика могла бути різкою. Ранню редакцію увертюри «Восени», ор. 11, Нільс Гаде відхилив і зажадав кращого твору. Після переробки Едвард Гріг подав версію для фортепіано в чотири руки на конкурс Шведської академії. До журі входив Нільс Гаде, і увертюра здобула премію. Точний перелік змін, зроблених після першого розбору, не зберігся.
Копенгагенська консерваторія почала навчання лише 1867 року — через чотири роки після знайомства Едварда Гріга з Нільсом Гаде. Тому їхній зв’язок підтверджують приватні заняття, критика рукописів і робота над названими творами, а не запис про вступ до консерваторії.
Нільс Гаде → Карл Нільсен
Восени 1883 року Карл Нільсен показав Нільсу Гаде Andante зі струнного квартету ре мінор. Нільс Гаде відзначив відчуття форми й підтримав вступ молодого музиканта до консерваторії за умови, що скрипаль Вальдемар Тофте також схвалить кандидата.
Карла Нільсена зарахували 2 січня 1884 року як вісімнадцятирічного скрипаля з Оденсе, який переважно самостійно вчився грати на фортепіано. Перші два роки головним викладачем теорії був Орла Розенгофф. На третьому курсі цей предмет переходив до Нільса Гаде.
За консерваторською програмою третій курс охоплював форму й аналіз, композицію, покладення вокального тексту на музику, інструментування та читання партитур. Карл Нільсен пізніше згадував заняття Нільса Гаде як не надто впорядковані й значною мірою присвячені історії європейської культури. Проте навчальний план і збережені оцінки підтверджують безпосередню роботу з композицією.
Наприкінці 1886 року Нільс Гаде записав у підсумковій характеристиці, що Карл Нільсен має музичний талант, а його струнний квартет засвідчує значні композиторські здібності. Від першого перегляду 1883 року до випускної оцінки повторювався той самий критерій: чи здатен учень організувати матеріал у багаточастинному інструментальному творі.
Квартет, згаданий у характеристиці 1886 року, досі не ідентифіковано. Збереглося кілька ранніх квартетних частин Карла Нільсена, але жодну не вдалося надійно ототожнити з оціненим твором.
Що переходило між поколіннями
Андреас Берггрен навчав перетворювати народний матеріал, а не обмежуватися цитуванням мелодій. Після роботи в Лейпцигу Нільс Гаде поєднав цей підхід із консерваторською практикою: рукопис читали, виправляли, готували до виконання й оцінювали як завершену партитуру.
У Вольдемара Баргіля таким випробуванням став октет на публічному іспиті. Едвард Гріг отримав завдання написати симфонію, а пізніше приносив на розбір сонати й увертюру. У випадку Карла Нільсена збереглися вступна та випускна оцінки квартетів, а також програма третього курсу.
Ці документи не дають підстав виводити музику трьох композиторів з єдиного набору стильових правил. Вони точніше показують інше: Нільс Гаде перевіряв, як учень будує велику форму і чи витримує написане ним читання, критику та виконання.
Одна деталь вступу Карла Нільсена лишається нез’ясованою. У реєстрі прослуховувань за грудень 1883 року його імені немає, хоча запис про зарахування датований 2 січня 1884 року. Невідомо, чи відбулося незареєстроване прослуховування, чи Карла Нільсена прийняли за окремою домовленістю, яку схвалили Нільс Гаде й Вальдемар Тофте.
