Олександр Олексійович Олєнін — російський і радянський композитор та піаніст, заслужений діяч мистецтв РРФСР (1927). Народився 13 червня 1861 року в маєтку Істоміно Касимовського повіту Рязанської губернії. Помер 15 лютого 1944 року в Москві; похований на Ваганьковському кладовищі.
Гри на фортепіано навчався в Ризі у Луї Пабста, згодом у Москві — у П. Фіхтман-Ердмансдерфер, а теорію музики опановував у М. Едмансдерфера. У 1884–1889 роках жив у Петербурзі та брав уроки композиції в Анатолія Лядова. Там зблизився з Мілієм Балакірєвим, з яким приятелював усе життя, і спілкувався з композиторами «Могутньої купки». Це коло сформувало його інтерес до народної музики: Олєнін збирав і записував народні пісні. У 1889 році його призначили земським начальником у селі Істоміно.
Разом із сестрою, співачкою Марією Олєніною-Дальгейм, Олєнін здійснив низку концертних поїздок, виступаючи акомпаніатором і автором виконуваних творів. Він також працював у заснованому сестрою «Домі пісні» та здобув його премію за гармонізацію народних пісень. Від 1917 року виступав із хором, працював у музичних установах, а 1922 року став членом музично-етнографічної комісії Державного інституту музичної науки в Москві.
Серед його творів — опера «Кудеяр» (1915), незавершена опера «Альманзор», симфонічні поеми «Богатирський стан» (1920), «Нечисть» (1928) і «Останні проводи» (1928), симфонічна картина «Поле битви» (1920), концерт для фортепіано з оркестром (1930), дві сонати та сюїти для скрипки й фортепіано, фортепіанні тріо, струнні квартети, «Російський квінтет» для фортепіано (1933) і «Лугові награвання» для двох гобоїв, скрипки та фортепіано. Збереглося 96 одиниць його музичних рукописів, а також щоденники, нотатки про мистецтво й музику, автобіографічні записи до 1942 року, спогади про Балакірєва та листування з композиторами й виконавцями.