Андрій Гаврилов

Андрій Володимирович Гаврилов — радянський, російський, британський, німецький і швейцарський піаніст і диригент. Народився 21 вересня 1955 року в Москві. Його батько, Володимир Гаврилов, був відомим художником, а мати, Ассанетта Меликівна Єгісерян, піаністкою та його першим педагогом; свого часу вона навчалася у Генріха Нейгауза.

Із 1960 року навчався в Центральній музичній школі, яку закінчив із золотою медаллю. Його педагогинею за спеціальністю була Тетяна Кестнер, учениця Олександра Гольденвейзера. У консерваторії навчався в Лева Наумова, учня Генріха Нейгауза; Наумов згодом неодноразово відзначав великий талант і глибоку музикальність Гаврилова.

Широке визнання прийшло до музиканта 1974 року, коли у віці 18 років він здобув перше місце на Міжнародному конкурсі імені Чайковського. Того ж року на Зальцбурзькому фестивалі він замінив захворілого Святослава Ріхтера. Пізніше разом із Ріхтером виконав і записав сюїти Генделя. У 1976 році брав участь у лондонському концерті з Борнмутським оркестром під орудою Пааво Берглунда, а 1978 року здійснив перше турне з Берлінським філармонічним оркестром, що складалося з 30 концертів у найбільших містах світу.

У грудні 1979 року, під час підготовки до гастролей із Гербертом фон Караяном, йому заборонили виїзд із СРСР. За спогадами Гаврилова, він фактично перебував під домашнім арештом і постійним наглядом КДБ. У 1985 році він разом із дружиною Наталією Алхімовою зміг виїхати на гастролі до Великої Британії, звідки вирішив не повертатися; певний час переховувався там за допомогою британських спецслужб. Згодом його прохання про можливість вільного пересування було схвалене Маргарет Тетчер і Михайлом Горбачовим, після чого йому зберегли радянське громадянство та видали «вільний закордонний паспорт».

Після еміграції Гаврилов оселився в Лондоні, а 1989 року переїхав до Бад-Камберга поблизу Вісбадена, де отримав німецьке громадянство. На різних етапах кар’єри виступав з оркестрами під керівництвом Клаудіо Аббадо, Ріккардо Муті, Євгена Свєтланова, Невілла Маррінера, Сейдзі Одзави та Бернарда Хайтінка. Грав у Карнеґі-голі в Нью-Йорку, Royal Festival Hall і Queen Elisabeth Hall у Лондоні та в багатьох інших містах світу. Нині є громадянином чотирьох країн — Росії, Великої Британії, Німеччини та Швейцарії.

У 1994—2001 роках пережив глибоку внутрішню душевну кризу, припинив концертну діяльність і певний час жив на островах Фіджі. У 2001 році переїхав до Швейцарії та знову повернувся на сцену. У жовтні 2003 року виступав із концертами в Москві, а в 2009—2010 роках здійснив велике турне містами Росії та СНД. У грудні 2012 року після репетиції відмовився виступати в Московському міжнародному домі музики, пояснивши це «неприйнятним рівнем гри оркестру».

У репертуарі піаніста — твори Доменіко Скарлатті, Баха, Генделя, Моцарта, Гайдна, Бетховена, Шуберта, Паганіні в транскрипції Ліста, Ліста, Мендельсона, Шумана, Шопена, Брамса, Франка, Гріга, Балакірєва, Чайковського, Скрябіна, Рахманінова, Прокоф’єва, Стравінського, Сен-Санса, Равеля, Берга, Хіндеміта, Бріттена, Шостаковича та Шнітке. У 1982 році він також зіграв роль піаніста у 32-му випуску кіножурналу «Єралаш» у сюжеті «Гра закінчена, маестро!».

У серпні 2011 року російською мовою вийшла його автобіографічна книга «Чайник, Фіра і Андрій», що охоплює період від закінчення Центральної музичної школи у 1973 році до від’їзду з СРСР у 1985 році. Книга є свідченням і роздумом сучасника про епоху Брежнєва та містить маловідомі факти про життя Юрія Єгорова, Мстислава Ростроповича, Галини Вишневської, Святослава Ріхтера, Валерія Клімова та інших. У 2014 році її вперше видали в Росії з компакт-диском із ноктюрнами Шопена у виконанні Гаврилова, а 2016 року вийшов англійський варіант видання.