Борис Клюзнер

Борис Клюзнер — радянський композитор, учень Михайла Гнесіна і Дмитра Шостаковича, автор чотирьох симфоній, чотирьох концертів, камерної інструментальної та вокальної музики, а також музики до кінофільмів. Народився в Астрахані в родині оперного співака і музичного педагога Лазаря Клюзнера та художниці Любові Клюзнер. Його батько, який закінчив Санкт-Петербурзьку консерваторію, виступав під псевдонімом Лавровський у Маріїнському театрі та в оперних театрах Мінська, Вітебська і Тифліса, а після вимушеного відходу зі сцени оселився з родиною в Астрахані, де викладав вокал. У 1918 році батько загинув від випадкової кулі під час революційних заворушень, після чого родина повернулася до Петрограда, на батьківщину матері композитора.

У Петрограді Борис Клюзнер закінчив середню школу, а в 1925–1927 роках навчався у музичній школі для дорослих імені Римського-Корсакова по класу фортепіано. У 1931–1934 роках проходив строкову службу в армії в кавалерійському полку під Ленінградом. Після демобілізації два роки навчався у будівельному інституті на архітектора. З 1936 по 1941 рік навчався в Ленінградській консерваторії, де його педагогом з композиції був Михайло Гнесін, а на останньому курсі він займався у Дмитра Шостаковича, з яким згодом товаришував. Уже 1937 року, будучи студентом другого курсу, був прийнятий до Спілки композиторів СРСР.

У роки Другої світової війни, з 1941 по 1945 рік, Клюзнер перебував у діючій армії і завершив війну у Відні у званні старшого лейтенанта. Восени 1945 року його демобілізували за клопотанням Спілки композиторів СРСР, підписаним Дмитром Шостаковичем, Ісааком Дунаєвським і Михайлом Гнесіним. Після війни він викладав композицію в музичному училищі при Ленінградській консерваторії та керував самодіяльними хоровими колективами. За спогадами сучасників, після війни він був близький до отримання Сталінської премії за своє Тріо, однак після постанови 1948 року про музику зазнав тривалої опали: його усунули з посади заступника голови ленінградської Спілки композиторів.

У 1955–1961 роках Клюзнер був членом правління ленінградського відділення Спілки композиторів СРСР. Після конфлікту з керівництвом у 1961 році він вийшов зі складу Спілки. У 1965 році за сприяння Дмитра Шостаковича переїхав до Москви і був прийнятий до Московської спілки композиторів, де протягом кількох років очолював приймальну комісію. Також він був одним із керівників семінару для молодих композиторів. Сучасники відзначали його дотепність, глибоке розуміння музики, тактовність та інтелігентність, а також принциповість у боротьбі проти брехні, рутини й косності в професійному середовищі.

Помітне місце в його житті посідало Комарове під Ленінградом, де на вулиці Сосновій стояв старий дерев'яний будинок із високим дахом, який композитор збудував власноруч за власним проєктом. Будівництво тривало в 1956–1965 роках, і в цей час його жартома називали «композитором-теслею». Після переїзду до Москви він щоліта жив у Комаровому, де повертався до праці над будинком. Ця споруда стала місцевою пам'яткою і вважалася особливим виявом його обдарування вже в царині будівельного мистецтва.

Помер Борис Клюзнер 21 травня 1975 року в Комаровому від третього інфаркту і був похований на місцевому кладовищі. Його музику виконували Євген Мравінський, Ігор Міклашевський, Курт Зандерлінг, Арвід Янсонс, а до його творів зверталися Мойсей Хальфін, Михайло Вайман, Борис Гутніков, Тетяна Ніколаєва, Гідон Кремер. Пам'яті Клюзнера свої твори присвятили Олександр Вустін і Сергій Слонімський.

Творчість Клюзнера охоплювала симфонічну, концертну, камерну та вокально-оркестрову музику. Серед його найважливіших творів називають Другу, Третю і Четверту симфонії, концерт для фортепіано з оркестром, скрипковий концерт, подвійний скрипковий концерт і концертино для кларнета з оркестром. Він також створив вокально-оркестрові твори, зокрема «Пори року», «Поему про Леніна» та монолог «Розмова з товаришем Леніним», а також численні камерні композиції — сонати, тріо, арієту, романси і поеми на вірші різних поетів.

Дослідники й композитори високо оцінювали його мистецтво. Софія Губайдуліна називала його композитором найвищого класу, великої сміливості й безкомпромісності. Борис Тищенко підкреслював сучасність його музики і вважав, що вона випередила свій час. За характеристиками музикознавців, Клюзнер тяжів до гостро експресивної мелодики, нервового ритму, драматичної напруги, поєднуючи риси романтичного мислення з неокласичними та поліфонічними засобами. Його стиль пов'язували з традиціями європейської класики, російського симфонізму, а також із виразними інтонаційними й гармонічними пошуками, що надавали його музиці індивідуального, суворого й патетичного характеру.