Олена Гнесіна

Олена Гнесіна — російська і радянська піаністка, педагогиня, композиторка та музична громадська діячка, заслужена артистка Республіки (1925), заслужена діячка мистецтв РРФСР (1935), одна з сестер Гнесіних і засновниця та незмінна керівниця гнесінського комплексу музичних навчальних закладів упродовж 1895—1967 років. Вона народилася в Ростові-на-Дону в родині казенного рабина Фабіана Гнесіна. У джерелах зазначено, що фактична дата її народження спершу фіксувалася як 1872 рік за старим стилем, однак у післяреволюційних документах офіційно закріпили дату 31 травня 1874 року, відповідно до якої згодом відзначали її ювілеї. Її дідом по материній лінії був Шайя Шмуелевич Флотцингер, знаний народний музикант-клезмер і скрипаль, що жив у Вільні, а батько, уродженець Івенця й випускник Віленського рабинського училища, впродовж багатьох років був шанованим громадським рабином Ростова-на-Дону та гласним міської думи.

У 1883—1885 роках вона навчалася в Катерининській гімназії в Ростові-на-Дону, а 1885 року вступила на молодше відділення Московської консерваторії до класу фортепіано Едварда Лангера. Відтоді жила в Москві разом зі старшою сестрою Євгенією та хрещеною Т. В. Фігуровською, яка фактично замінила сестрам матір, що залишалася в Ростові. Із 1888 року навчалася на старшому відділенні в класі Василя Сафонова, якого вважала своїм головним учителем. У 1890—1891 роках займалася в класі Ферруччо Бузоні, а згодом залишила спогади не лише про навчання в нього, а й про зустріч із ним під час гастролей у Москві через двадцять років. Після смерті батька 1891 року, за сприяння Сафонова, давала приватні уроки, влітку навчала дітей генерала Унковського в його маєтку «Казбек» на Пензенщині та почала працювати викладачкою музики в пансіоні гімназії Арсеньєвої. Після від'їзду Бузоні за кордон продовжила навчання у Павла Шльоцера, в класі якого 1893 року закінчила консерваторію зі званням вільного художника і малою срібною медаллю. Серед її викладачів також були Антон Аренський, Сергій Танєєв і Микола Кашкін; серед співучнів — Сергій Рахманінов і Олександр Скрябін, з якими вона зберігала зв'язки багато років. 26 лютого 1893 року її було охрещено в церкві Ржевської Богоматері на Поварській вулиці в Москві.

Від 1894 року Гнесіна розгорнула активну концертну діяльність як піаністка. Вона, зокрема, постійно акомпанувала П. А. Хохлову, разом із яким вивчала партію Роберта в опері «Іоланта» Петра Чайковського, для чого на тривалий час приїздила до його маєтку Устя. Водночас саме педагогічна й організаторська робота стала головною справою її життя. На початку 1895 року сестри Гнесіни переїхали до будинку Шліппе в Гагарінському провулку, і 15 лютого 1895 року Олена разом із сестрами Євгенією та Марією відкрила приватну музичну школу — «Музичне училище Є. і М. Гнесіних». Із 1901 року до праці в ньому долучилися також молодші сестри Єлизавета й Ольга. Відтоді життя Олени Гнесіної було нерозривно пов'язане з родинним навчальним закладом: вона стала його головною адміністративною постаттю, представницею та співвласницею. 1898 року постановою Сенату їй було надано особисте почесне громадянство. В училищі вона викладала фортепіано, а з 1899 року також вела заняття жіночого, а згодом змішаного хору. Від 1900 року Гнесіни винаймали будинок Полетаєвої на Собачому майданчику, де впродовж багатьох років жили й одночасно проводили заняття; саме поєднання дому і школи надовго визначило особливу, родинну атмосферу гнесінських навчальних закладів. 1901 року відбувся перший випуск училища — тоді його закінчили дві учениці Гнесіної.

На початку ХХ століття навколо родини Гнесіних сформувалося широке мистецьке коло спілкування. Олена Гнесіна брала участь у діяльності художніх і просвітницьких товариств, зокрема «Музично-теоретичної бібліотеки», «Вільної естетики», Товариства поширення камерної музики, дружила з Рейнгольдом Глієром, який став одним із перших викладачів училища. Вона була хрещеною молодшої доньки Глієрів Валентини. Від часу навчання її коло спілкування охоплювало багатьох музикантів, артистів, істориків і літераторів. Із 1901 року вона регулярно бувала в маєтку Гончарових Полотняний Завод, де товаришувала з Дмитром Гончаровим і його дружиною, брала участь у благодійних концертах і там само познайомилася з Анатолієм Луначарським. Єдиною її закордонною подорожжю стала поїздка 1905 року до Італії через Австрію та Швейцарію. У 1913—1917 роках сестри Гнесіни щоліта винаймали дачу в Дем'яновому під Клином, де тісно спілкувалися з Модестом Чайковським. Велике місце в її особистому житті посідали племінники-хрещеники: смерть Шурика Вів'єна 1911 року стала для неї тяжкою трагедією, а згодом особливо близьким для неї став Фабій Вітачек.

1917 року Гнесіна створила свою першу дитячу збірку — «Маленькі етюди для початківців», після чого регулярно писала твори для дітей. Після революції вона долучилася до Союзу педагогів-музикантів, згодом брала участь і в діяльності РАБІСу, вела активну громадську роботу, у 1920—1922 роках працювала в музичному відділі Наркомосу, а в 1919—1921 роках проводила музичні й хорові заняття в дитячих трудових колоніях А. А. Луначарської та в Першій Кремлівській школі ВЦВК. 1919 року сестри Гнесіни з власної ініціативи запропонували націоналізувати своє училище, передавши все майно державі. Після цього Олену Гнесіну призначили завідувачкою Другої Московської державної музичної школи, а 1921 року, після запровадження трирівневої системи освіти, заклад було реорганізовано в Третій державний музичний технікум із дитячою школою першого ступеня, директоркою якого вона стала. 1923 року технікум дістав статус показового. У ці роки їй доводилося докладати величезних зусиль, щоб у складних умовах зберегти заклад, його педагогів і учнів, постійно вести ділове листування та клопотання перед владними установами; важливу підтримку їй надавав Луначарський.

У 1920-х роках технікум успішно зростав і за кількістю учнів, і за рівнем підготовки. 1921 року клас Гнесіної закінчили Лев Оборін та О. Чичкін; згодом Оборін став першим переможцем Міжнародного конкурсу імені Фридерика Шопена. 1925 року закладові офіційно присвоїли ім'я Гнесіних, урочисто відзначивши 30-річчя його діяльності. Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років Гнесіни та їхній навчальний осередок зазнали систематичного тиску з боку Російської асоціації пролетарських музикантів; цьому сприяли і відхід Луначарського з посади наркома освіти, і принципова антирапмівська позиція її брата Михайла Гнесіна, який від 1923 року також працював у технікумі. У грудні 1929 року Олену Гнесіну усунули з посади директорки, залишивши завідувачкою навчальної частини, а 1931 року вона змушена була піти і з цієї посади. Вона активно виступала проти радикальних проєктів ліквідації музичних шкіл, неодноразово звертаючись до різних інстанцій і доводячи згубність таких кроків для музичної освіти. Після ліквідації цієї організації 1932 року її повернули на посаду директорки, а заклад, що розширився, отримав у користування сусідній будинок Хомякова. Відтоді технікум, а з 1936 року училище, знову почав активно зростати, відкриваючи нові відділення, зокрема експериментальне для підготовки музичних працівників радіо, і став найбільшим у Москві серед музичних навчальних закладів середньої ланки.

У другій половині 1930-х років Гнесіна домагалася не лише розвитку училища, а й створення вищого музично-педагогічного закладу та спорудження нового спеціального будинку для всього комплексу. Саме тоді розпочалася її багаторічна «будівельна» діяльність — наполегливе просування проєкту в численних інстанціях. Будівництво на Поварській вулиці розпочалося 1937 року, але було перерване війною. У роки Другої світової війни училище продовжувало працювати, перервавши заняття лише на три тижні після запровадження облогового стану в Москві в жовтні 1941 року. Сама Гнесіна спершу відмовлялася їхати в евакуацію, однак на початку листопада 1941 року під тиском міського керівництва була змушена виїхати до Казані, де працювала в музичній школі, а вже 21 січня 1942 року домоглася дозволу на повернення до Москви. Попри воєнні умови, навчання тривало не лише в училищі, а й у формально закритій школі, а педагоги й учні вели різноманітну допомогу фронту, зокрема чергували в шпиталях і брали участь у концертних бригадах. 1943 року їй було присвоєно вчене звання професора, і того ж року вона домоглася відновлення замороженого будівництва. 1944 року Гнесіна добилася рішення про організацію Державного музично-педагогічного інституту імені Гнесіних і спеціальної музичної школи-десятирічки та була призначена директоркою нового інституту, водночас очоливши кафедру спеціального фортепіано.

До вересня 1946 року вдалося завершити основну чергу нового будинку, де розмістилися інститут, училище і спецшкола-десятирічка, що швидко досягла дуже високого рівня. У цьому ж будинку була передбачена квартира для Гнесіних, де Олена Фабіанівна жила від грудня 1948 року до кінця життя. Під її керівництвом увесь гнесінський комплекс охоплював усі вікові щаблі музичної освіти й швидко розвивався, відкриваючи нові спеціальності та форми навчання, зокрема перший у країні факультет народних інструментів, вечірню та велику заочну форми. До 1949 року окремі ланки комплексу поступово здобули автономію, і вона залишилася директоркою лише інституту, передавши керівництво іншими закладами молодшим наступникам, переважно власним учням.

У 1948—1953 роках інститут також зазнавав політичного тиску в умовах кампаній проти «формалізму» та «космополітизму». Багатьох викладачів звільнили без її відома, серед них і її сестру Єлизавету Гнесіну-Вітачек; під загрозою опинилася й кафедра композиції, закриття якої вдалося уникнути лише ціною відходу з посади її завідувача Михайла Гнесіна. На саму Олену Гнесіну чинили тиск, спонукаючи її залишити керівну посаду через вік, зокрема через доноси. Після смерті Сталіна кампанія припинилася, і 1953 року вона передала посаду директорки Юрієві Муромцеву, залишившись художньою керівницею інституту на спеціально створеній для неї посаді. 1954 року її 80-річчя урочисто відзначили у Великій залі консерваторії, і це святкування було зафільмоване для кіножурналу, який демонстрували по всій країні. Після перелому ноги в травні 1955 року вона втратила можливість ходити й надалі пересувалася лише в інвалідному кріслі. 1958 року передала завідування кафедрою професорці Т. Д. Гутман, однак продовжувала викладати до 1965 року. У повоєнні роки, живучи разом із молодшою сестрою Ольгою, вона часто проводила літо у військовому санаторії «Архангельське», а після смерті Ольги 1963 року залишилася останньою з дев'яти братів і сестер родини.

В останні роки життя Гнесіна писала спогади про зустрічі з видатними людьми та про історію створених нею навчальних закладів. У 1960-х роках вона зустрічалася, зокрема, з Ваном Клайберном, артистами театру «Ла Скала», королевою Бельгії Єлизаветою та Юрієм Гагаріним. У 1964 році було врочисто відзначено її 90-річчя в концертній залі Інституту імені Гнесіних. У 1963—1966 роках вона відпочивала в будинку творчості композиторів «Руза», де підготувала останню дитячу збірку — «Дуети для маленьких скрипалів». Вона зберігала схильність до гумору, збирала курйозні листи й тексти, писала жартівливі вірші, малювала шаржі, а в молоді роки любила шаради та літературні ігри. 1965 року стан її здоров'я погіршився. 19 травня 1966 року відбувся її останній публічний виступ, на якому вона читала спогади про Бузоні на вечорі до 100-річчя композитора. 30 березня 1967 року через гангрену їй ампутували ногу. 4 червня 1967 року Олена Гнесіна померла в Москві, у клініці Інституту протезування. Її поховали на Новодівичому кладовищі поруч із сестрами та братом Михайлом. Надгробок, встановлений 1977 року, створив скульптор Лев Кербель. Вона залишила по собі величезну спадщину як засновниця і незмінна керівниця гнесінського комплексу музичних навчальних закладів, одна з ключових постатей музичної освіти свого часу.