Франсуа Куперен

Франсуа Куперен (François Couperin; 10 листопада 1668, Париж — 11 вересня 1733, там само) — французький композитор, органіст і клавесиніст доби бароко, один із найвизначніших представників музичної династії Куперенів, що походила з Шома-ан-Брі й дала Франції кілька поколінь музикантів XVII–XVIII століть. За видатну виконавську й композиторську майстерність сучасники називали його «Куперен Великий» (Couperin le Grand), а серед членів родини він залишився найславетнішим.

Народився на вулиці Монсо-Сен-Жерве в Парижі й був охрещений 12 листопада 1668 року в церкві Сен-Жерве; його хрещеним батьком став дядько, органіст Франсуа Куперен. Музики навчався під керівництвом батька, Шарля Куперена, ще до того, як опанував читання й письмо. Після ранньої смерті батька за ним фактично закріпили спадкове право на посаду органіста в Сен-Жерве, тимчасово доручивши виконання обов’язків до досягнення ним належного віку та досвіду. Згодом він удосконалював майстерність у Жака Томлена, органіста церкви Сен-Жак-ла-Бушері й одного з органістів Королівської капели у Версалі.

Після смерті батька 1685 року Куперен посів місце органіста в паризькій церкві Сен-Жерве; через вісім років визнанням його високої майстерності стало запрошення на посаду придворного органіста, а з 1703 року він став також придворним клавесиністом. Імовірно, до служби при дворі Людовіка XIV його наблизили Мішель-Рішар де Лаланд і Бютерн. Король високо цінував його талант, і композитор був призначений одним із чотирьох органістів Королівської капели, що служили поквартально. Водночас, попри очевидну обдарованість, він так і не дістав посади королівського клавесиніста. У 1693—1695 роках разом з іншими музикантами придворної Королівської капели судився з Менестрандизою за право викладати музику без вступу до цієї давньої корпорації. Наприкінці життя, маючи крихке здоров’я й уникаючи світської метушні, він поступово залишив свої посади; у 1730 році вийшов у відставку, передавши місце дочці Маргариті-Антуанетті.

Особисте життя композитора відоме небагатьма подробицями. Його син Франсуа-Лоран залишив батьківський дім і майже не повертався, зате обидві дочки виявилися здібними музикантками: Марі-Мадлен стала черницею й органісткою абатства Мобюїссон, а Маргарита-Антуанетта згодом здобула посаду клавесиністки Королівської палати. Сам Куперен поєднував службу при дворі Людовіка XIV з діяльністю композитора та особливо шанованого педагога-клавесиніста.

Музичний стиль Куперена сформувався головним чином у традиціях французької школи клавесиністів і став однією з вершин французького клавірного мистецтва доби бароко. Разом із Жаном-Філіпом Рамо його вважають великим майстром клавесина у Франції XVIII століття. Основний корпус його спадщини написаний для клавесина і налічує понад 250 п’єс різного характеру. Окремі п’єси він об’єднував у «сюїти» (ordres), а сюїти — у «книги» (livres); було надруковано чотири такі книги (1713, 1717, 1722, 1730), що охоплюють 27 сюїт. Якщо перші ordres ще досить вільно пов’язані з традиційною танцювальною сюїтою, то від Другої книги прямі посилання на танцювальні жанри майже зникають, поступаючись індивідуальнішій поетиці. Клавесинні п’єси ще за життя автора здобули величезну популярність не лише у Франції, а й за кордоном.

Більшості своїх клавесинних творів композитор давав привабливі програмні назви, зокрема «Таємничі барикади» (Les barricades mystérieuses), «Тростини» (Les lis naissans), «Женці» (Les moissonneurs), «Маленькі вітряні млини» (Les petits moulins à vent), «Скарги малинівки» (Les fauvettes plaintives), «Метелики» (Les papillons), а також «Іспанка», «Кокетлива», «Бажання», «Вірність». За характером ці твори часто є салонною розважальною музикою, а за жанром — переважно стилізаціями популярних світських танців; водночас їхня образність ґрунтується не на зіставленні типових афектів, властивому італійським інструментальним циклам та опері, а на тонкому нюансуванні характерних штрихів. Із часом Куперен виробив цілком особистий стиль — стримано-поетичний, елегійний, такий, у якому техніка ніколи не підпорядковує собі зміст і не зводиться до самої віртуозності чи зовнішніх ефектів; у цьому його музика певною мірою споріднюється з естетикою рококо.

Порівняно з попередниками Куперен значно ширше використав можливості клавесина: вільніше розпоряджався звучанням у всьому діапазоні інструмента, ефектами двох мануалів, спеціально розраховував окремі п’єси на техніку перехрещування рук (croisée), всебічно розробляв клавесинову фактуру, активізував голосоведення при переважно гомофонному складі, посилював внутрішню динаміку п’єси й надавав великого значення орнаментиці.

Серед творів для інструментального ансамблю — «Королівські концерти» (Les concerts royaux, 1714; № 1–4), «Нові концерти, або Об’єднані смаки» (Nouveaux concerts ou Les goûts réunis, 1724; № 5–14) і «Апофеоз Люллі» (1725); згадуються, зокрема, Концерт № 8 соль мажор “Dans le goût théâtral” та Концерт № 9 мі мажор “Il ritratto dell’amore”. У передмовах до концертних циклів композитор зазначав, що вони були створені для невеликих камерних зібрань при дворі й там виконувалися, причому сам він грав партію клавесина. До складу ансамблю входили скрипка, флейта, гобой, басова віола й фагот; за композицією ці твори наближаються до сюїти, а програмні назви їхніх частин перегукуються з клавесиновими ordres. Важливе місце в його інструментальній музиці посідають також тріо-сонати близько 1690 року, цикл «Нації» (Les Nations, 1726), «Парнас, або Апофеоз Кореллі» (1724) та «П’єси для віол» (1728). У цих композиціях особливо виразно виявилося прагнення композитора поєднати французький та італійський смаки.

Він також писав церковну музику, зокрема дві органні меси та три «Темні утрені» (Leçons de ténèbres) — піснеспіви для одного й двох голосів, пов’язані з богослужіннями Страсного тижня. Вокальних творів у Куперена загалом небагато, проте саме ці композиції належать до найвідоміших у його духовній спадщині. Попри багаторічну службу в Сен-Жерве та Королівській капелі, органна спадщина композитора обмежується лише двома ранніми месами, надрукованими 1690 року: «Меса для звичайного вжитку в парафіях на урочисті свята» і «Меса для монастирів ченців і черниць». Ці твори, що поєднують риси французької органної традиції з дуже особистою манерою автора, вважають вершиною класичного французького органного репертуару.

Куперен є автором навчального посібника «Мистецтво гри на клавесині» (L'art de toucher le clavecin, 1716; 2-га редакція 1717), у якому узагальнив власний виконавський досвід. До видання він включив дев’ять власних творів: вісім прелюдій і одну алеманду. Хоч усі прелюдії послідовно тактовані, у післямові він пояснював, що тактування зроблено з навчальною метою як данину традиції, а виконувати їх слід «вільно», тобто на зразок неметризованих. Цей трактат став одним із найцінніших джерел з історії виконавства й педагогіки клавесина XVIII століття.

Помер Куперен у Парижі 11 вересня 1733 року; був похований на цвинтарі Сен-Жозеф, а згодом його останки перенесено до Паризьких катакомб. Він залишив близько 126 творів різних жанрів — інструментальних і вокальних, світських і духовних, — але саме клавесинна спадщина забезпечила йому тривалу славу одного з найтонших і найвпливовіших французьких майстрів бароко.

Connections

This figure has 4 connections in the Music Lineage catalog.