Жиль Беншуа

Жиль де Бенс, знаний як Жиль Беншуа, був франко-фламандським композитором і співаком раннього Відродження, однією з центральних постатей Бургундської школи, яку також називають «першою нідерландською». Його повне ім’я в джерелах подається як Gilles de Bins dit Binchois; прізвисько пов’язане з містом Бенш, тоді як сам композитор, імовірно, народився близько 1400 року в Монсі, у заможній родині. Його батьками вважають Жана де Бенша та Жанну, уроджену Полуш. Батько був радником графського двору Ено та мав зв’язки з церковними установами Монса.

Про ранні роки Беншуа відомо небагато, а біографічні відомості про нього загалом лишаються уривчастими й подекуди суперечливими. Імовірно, музичну освіту він здобув у рідному місті як хорист. Перша певна згадка про нього датується 8 грудня 1419 року, коли він служив органістом у церкві Святої Водру в Монсі; цю посаду він, вочевидь, обіймав до 1423 року. Того ж року Беншуа перебрався до Лілля, де вступив на службу до Вільяма де ла Поля, графа Саффолка, який перебував у складі англійських військ під час Столітньої війни. Імовірно, він бував також у Парижі та Ено, а до цього періоду належить і рондо «Ainsi que a la foiz m’y souvient», написане на замовлення графа.

Наприкінці 1420-х років, можливо вже 1427 року, Беншуа приєднався до капели бургундського двору Філіпа Доброго, одного з найяскравіших культурних центрів тогочасної Європи. У 1431 році, коли він створив мотет Nove cantum melodie з нагоди хрещення Антуана Бургундського, композитор уже був співаком цієї капели. Не будучи висвяченим священником, він nevertheless отримував численні бенефіції та пребенди в різних частинах Бургундії, що забезпечували йому заможне існування. У 1437 році Беншуа став субдияконом і водночас був призначений почесним секретарем двору. Завдяки прихильності герцога він отримав також пребенди в церквах Брюгге, Монса, Суаньї та Касселя. Існує навіть згадка, що він надавав допомогу при зубному болю герцогині, що може свідчити про певні медичні знання.

Беншуа підтримував зв’язки з провідними митцями своєї доби. Його особливо тісно пов’язують із Гійомом Дюфаєм; імовірно, вони зустрілися 1434 року при дворі в Шамбері, а достеменно — 1449 року в Монсі. Разом із Дюфаєм і англійцем Джоном Данстейплом Беншуа вважається одним із трьох найуславленіших композиторів раннього європейського Відродження. Сучасники й пізніші дослідники високо цінували його насамперед як мелодиста. Існує також гіпотеза Ервіна Панофського, що саме Беншуа зображений на картині Яна ван Ейка «Тимофей».

У 1452 році Беншуа став пробстом і каноніком колегіальної церкви Святого Вінсента в Суаньї. До лютого 1453 року він відійшов від активної придворної служби й оселився там на пенсії, призначеній за багаторічну зразкову службу при бургундському дворі. Суаньї в той час набував слави осередку музичної культури, і, за свідченнями, навіть у пізні роки композитор не лише писав музику, а й майстерно співав у храмі. Беншуа, ймовірно, був пов’язаний і з великими урочистостями двору, зокрема зі знаменитим Бенкетом фазана 1454 року в Ліллі. Помер він 20 вересня 1460 року в Суаньї та був похований у церкві Святого Вінсента. Після його смерті Йоганнес Окегем написав жалобний твір Mort, tu as navré de ton dart, а Дюфаю також приписують музичний відгук на кончину колеги.

Творчість Беншуа охоплює винятково вокальну музику: частини мес, магніфікати, мотети, псалми та, особливо, шансони. Повних мес не збереглося, однак дійшло близько 28 композицій на тексти окремих частин ординарію — Kyrie, Gloria, Credo, Sanctus і Agnus Dei, а також шість магніфікатів, 32 псалми, 28 менших духовних творів і низка мотетів. Серед його мотетів є як твори на традиційні гімнографічні тексти, зокрема Ave regina caelorum, Ut queant laxis, Veni creator spiritus і Te Deum, так і композиції на нові вірші, серед яких особливо вирізняється ізоритмічний Nove cantum melodie.

Найціннішою частиною спадщини Беншуа вважають його французькі шансони, переважно для трьох голосів. Їх відомо близько шістдесяти; серед найзнаменитіших — рондо De plus en plus, Triste plaisir та Adieu m’amour. У них поєднуються простота, економність матеріалу, симетрія музичної побудови та виразна ліричність. Його мелодії нерідко розвиваються незалежно від римової схеми тексту, що відрізняє його від Дюфая та інших сучасників. Беншуа охоче звертався до серйозної придворної тематики; тексти більшості його пісень анонімні, хоча серед відомих винятків є балада Dueil angoisseus rage demeseurée на слова Крістіни Пізанської.

Стиль Беншуа вважають водночас витонченим і консервативним. Він уникав великих форм і тяжів до невеликих, ретельно відшліфованих композицій, через що його називали видатним майстром музичної мініатюри. Для його письма характерні м’яко нюансований ритм, плавна й граційна мелодика та згладжене поводження з дисонансом. Дослідники відзначають його винятковий мелодичний дар: у цьому аспекті він вважається одним із найкращих композиторів XV століття. Водночас він не був новатором у широкому сенсі й частіше спирався на старі мелодичні моделі, пов’язані з традицією куртуазного кохання трубадурів і труверів. Його «бургундська шансон» безпосередньо продовжує багатоголосні світські балади та рондо французької школи Ars nova, а переважна більшість пісень написана в консервативній тернарній мензурі.

На Беншуа глибоко вплинув англійський стиль contenance angloise, пов’язаний із Джоном Данстейплом і Лайонелом Пауером, хоча він виробив цілком власний варіант цього звучання. У духовній і світській музиці він широко використовував техніку фабурдону. Судячи з того, що в багатьох шансонах текст підписано лише в дисканті, а вступні розділи іноді взагалі лишаються без слів, композитор, імовірно, розраховував на змішане вокально-інструментальне виконання. Деякі його мотети є контрафактурами власних пісень або навпаки, як-от Mort en merchy, пов’язана з Магніфікатом шостого тону, чи мотет Virgo rosa venustatis, споріднений із піснею C'est assez.

Гармонічна мова Беншуа зберігає риси старомодальної системи з опорою на квінтоктаву та великою кількістю готичних каденцій. Ладове розгортання в його музиці часто здійснюється обхідним шляхом, через що фінальний тональний центр не завжди прямо випливає з каденційного плану; саме тому завершення деяких творів, зокрема рондо De plus en plus, окремим дослідникам видавалося несподіваним, а гармонічний стиль композитора загалом — своєрідним. Водночас саме завдяки поєднанню мелодичної краси, стриманої вишуканості, придворної елегантності та тонко індивідуального звукового мислення Беншуа посідає одне з ключових місць у музиці раннього Ренесансу. Авторство частини творів, приписуваних йому, залишається предметом дискусій.

Connections

This figure has 1 connection in the Music Lineage catalog.