Ян Калівода
Ян Вацлав Калівода (Йоганн Венцель Каллівода) — чеський композитор і скрипаль, один з перших випускників Празької консерваторії, де навчався у Фрідріха Вільгельма Піксіса. У 1816–1821 роках грав у оркестрі Празького театру, а з 1822 року працював придворним композитором князів Фюрстенберг, мешкаючи переважно у їхній резиденції в Донауешінгені. Калівода створив близько 450 творів, серед яких сім симфоній, сім концертів для скрипки з оркестром, камерні та фортепіанні композиції, а також опера Blanda (1847). Його стиль поєднує класицистичну будову з романтичною емоційністю; музикознавці називають його творчість «відсутньою ланкою між симфонізмом Бетховена і Шумана». Сучасники високо цінували Каліводу: Роберт Шуман присвятив йому свої «Шість інтермецо» (1832), а його «Нова увертюра» увійшла до програми першого концерту Нью-Йоркського філармонічного оркестру 1842 року.
Калівода народився 21 лютого 1801 року в Празі в родині, де батько походив з Моравії, а мати — з угорської німецькомовної спільноти; мав брата Антона. Він розпочав навчання у Празькій консерваторії вже 1811 року та дебютував як скрипаль у 14-річному віці. Після завершення навчання став учасником оркестру Празької опери, отримавши диплом, що відзначав його як «визначного соліста та оркестрового музиканта».
Його гастрольні виступи охоплювали подорожі до Лінца й Мюнхена, а згодом він понад сорок років виконував також обов’язки капельмейстера при дворі князя Карла Егона II Фюрстенберга. До цих обов’язків входило керування церковною та придворною музикою, робота з хором і щорічні навчальні поїздки.
У 1822 році в Празі Калівода одружився з оперною співачкою Терезою Барбарою Брунетті; їхній син Вільгельм продовжив батькову музичну традицію й працював капельмейстером у Карлсруе. У 1865 році Калівода вийшов на пенсію, а наступного року помер у Карлсруе від серцевого нападу.
Окрім найвідоміших симфонічних і скрипкових творів, він залишив близько 250 композицій з опусними номерами: концертино для обоя, концертні увертюри, фортепіанні концерти, хорові та вокальні твори, церковну музику й численні інструментальні цикли. Його симфонізм вирізняється мелодичною виразністю, енергійною ритмікою та майстерною оркестрацією, що сучасні критики вважають таким, що передбачає риси музики від Берліоза до Дворжака та навіть Сібеліуса.