Людвіг ван Бетховен

Людвіг ван Бетховен (народився 16 грудня та охрещений 17 грудня 1770 року в Бонні — 26 березня 1827 року у Відні) — видатний німецький композитор, піаніст і диригент, остання ключова постать «віденської класичної школи». Його творчість ознаменувала перехід від класицизму до романтизму в європейській музиці, докорінно змінивши уявлення про симфонізм. Він був названий на честь діда, вихідця з Фландрії, який служив поважним капельмейстером. Бетховен працював у всіх тогочасних жанрах, проте саме його інструментальні шедеври стали фундаментом світового мистецтва.

Майбутній композитор виховувався в музичній родині: його батько, Йоганн, був придворним тенором. Перші знання Людвіг отримав від батька та його колег — Едена, Пфейфера та Ровантіні. Батько прагнув зробити з сина «другого Моцарта», організовуючи його виступи в Кельні (1778) та Роттердамі (1781). Вирішальний вплив на формування митця мав Крістіан Готлоб Нефе, який виховував учня в дусі Просвітництва та знайомив із творами Баха й Генделя. Через скруту Людвіг рано почав працювати: у 13 років він став помічником органіста придворної капели, а згодом — концертмейстером у боннському Національному театрі. Попри відсутність системної шкільної освіти, він самотужки вивчив мови, захоплювався класичною літературою та навіть вступив на філософський факультет Боннського університету. На його демократичні переконання значно вплинули ідеї Французької революції та прогресивне середовище родини Брейнінгів.

У 1787 році Бетховен відвідав Відень, де його імпровізація вразила Моцарта. Через смерть матері він повернувся до Бонна, де написав низку ранніх творів, серед яких кантати, фортепіанні квартети та пісні «Бабак» і «Жертовна пісня». У 1792 році він остаточно переїхав до Відня, де навчався у Йозефа Гайдна, Йоганна Альбрехтсбергера та Антоніо Сальєрі. У 1796 році відбулася його єдина тривала гастрольна поїздка до Праги, Берліна та Дрездена. Бетховен швидко здобув славу віртуоза та знайшов покровителів серед аристократії (князі Ліхновський, Лобковіц, посол Розумовський), проте завжди зберігав незалежність, заявляючи: «Князів було і буде тисячі, Бетховен же тільки один».

На межі століть у композитора почала розвиватися глухота, що призвела до глибокої кризи, відображеної у «Гайлігенштадтському заповіті» (1802). Він подолав відчай через творчість, розпочавши «героїчний» період (1802–1812). У цей час з'явилися Третя («Героїчна») та П'ята симфонії, Скрипковий концерт, єдина опера «Фіделіо» та ораторія «Христос на Оливній горі». Бетховен також був видатним педагогом, серед його учнів — Карл Черні та Фердинанд Ріс. Цікаво, що більшість назв його сонат, як-от «Місячна» чи «Аврора», були дані не автором, а видавцями чи критиками; сам він назвав лише «Патетичну».

Особисте життя композитора було складним: він пережив розчарування з Джульєттою Гвиччарді, а постать його «безсмертної коханої» досі залишається загадкою для дослідників, які називають імена Жозефіни Брунсвік або Антонії Брентано. Останнє десятиліття життя було затьмарене повною глухотою, через що він користувався «розмовними зошитами», та судовою тяжбою за опіку над племінником Карлом. Попри це, пізній період став вершиною його генія. На замовлення князя Миколи Голіцина були створені останні квартети, а в 1824 році в Петербурзі відбулася світова прем'єра «Урочистої меси». Підсумком творчості стала Дев'ята симфонія з фінальним хором на текст оди Шиллера «До радості», що стала ідейним заповітом людству.

Людвіг ван Бетховен помер 26 березня 1827 року. Сучасний аналіз ДНК підтвердив схильність до хвороб печінки, що стали причиною смерті. Його спадщина, яка включає навіть аранжування українських народних пісень та знайдений у 2010 році гімн «Pange Lingua», мала колосальний вплив на наступні покоління композиторів — від Берліоза та Брамса до Шостаковича та представників нововіденської школи. Для світу він залишається символом незламності духу та етичним ідеалом митця.

Connections

This figure has 4 connections in the Music Lineage catalog.