Нікколо Паганіні

Нікколо Паганіні — італійський скрипаль-віртуоз, композитор і гітарист, одна з найяскравіших постатей музичної історії XVIII–XIX століть. Він народився 27 жовтня 1782 року в Генуї третьою дитиною Антоніо Паганіні та Терези Боччардо в родині, що мала шестеро дітей. Батько, який спершу працював вантажником, а згодом утримував крамницю в порту й грав на мандоліні, рано помітив музичний хист сина: з п'яти років навчав його мандоліни, а з шести — скрипки. Суворе батьківське виховання позначилося на слабкому здоров'ї хлопця, проте він із захопленням займався музикою, шукаючи нових звукових поєднань, рано складав технічно складні твори та сам їх виконував.

У дитинстві й юності Паганіні навчався у кількох педагогів, серед яких Джованні Черветто, Джакомо Коста, Алессандро Ролла, Фердинандо Паер і Гаспаре Гіретті. Від 1793 року він регулярно грав під час богослужінь у генуезьких церквах, а композитор Франческо Ньєкко консультував юного музиканта. Коста запросив його виступати в соборі Сан-Лоренцо, де був капельмейстером. Паганіні також опановував гармонію та контрапункт у Гіретті й створив під його керівництвом 24 чотириголосні фуги. Перший публічний концерт він дав 31 липня 1795 року в генуезькому театрі Сант-Агостіно, виконавши власні «Варіації на тему “Карманьйоли”»; зібрані кошти призначалися для поїздки до Парми. Меценат маркіз Джан Карло ді Негро підтримував молодого артиста та супроводжував його до Флоренції.

У Пармі Паганіні познайомився з Алессандро Ролла: зігравши з аркуша його щойно написаний концерт, він настільки вразив композитора, що той порадив звернутися до Фердинандо Паера. Через зайнятість Паер скерував скрипаля до Гаспаре Гіретті. Восени 1796 року Паганіні повернувся до Генуї, де на прохання Родольфа Крейцера без підготовки виконав складні п'єси; знаменитий скрипаль передрік йому незвичайну славу. На початку 1797 року Нікколо разом із батьком здійснив першу концертну мандрівку до Мілана, Болоньї, Флоренції, Пізи та Ліворно. У Ліворно він переважно самостійно вдосконалював техніку й, за власними словами, написав музику для фагота на прохання шведського музиканта-аматора.

Після вимушеного припинення гастролей Паганіні оселився з родиною в долині Польчевера та присвятив себе напруженій праці. Він сам вигадував складні вправи, спираючись також на прийоми скрипкових майстрів минулого, і годинами грав до повного виснаження. Так сформувався його унікальний стиль із винятковою швидкістю та чистотою інтонації, віртуозними переходами, стакато, піцикато, трелями, флажолетами, подвійними нотами, незвичними акордами й дисонансами. Паганіні володів також гітарою, мандоліною та альтом.

У грудні 1800 року він відновив концертну діяльність у Модені, а восени 1801 року прибув до Лукки, де його виступи в соборі викликали захоплення слухачів. У грудні він став першою скрипкою Луккської республіки, працював з оркестровими музикантами та викладав. У цей період Паганіні на три роки усамітнився в тосканському маєтку з коханою, займався сільським господарством, захопився гітарою і написав 12 сонат для гітари та скрипки — опуси 2 і 3. Він також пережив пристрасть до картярської гри, але зумів відмовитися від неї назавжди.

Згодом музикант служив придворним віртуозом і особистим музикантом у Лукці: диригував виставами, влаштовував концерти та навчав гри на скрипці. Цей період став важливим для його композиторської роботи. Він створював і виконував твори для обмеженої кількості струн, зокрема «Любовну сцену» для струн ля та мі, а також сонату для струни соль «Наполеон». У 1808 році Паганіні вирушив у тривале турне Італією, а наприкінці 1812 року остаточно залишив придворну службу.

Під час гастролей сформувався його загадковий сценічний образ, підсилений винятковою технікою та вмінням невимушено продовжувати гру навіть після обриву струн. Він виступав на трьох, двох і навіть одній струні, чим викликав у публіки подив і захоплення. Близько 1813 року Паганіні почув у театрі «Ла Скала» балет «Горіх Беневенто» та, натхненний сценою танцю відьом, написав варіації для скрипки з оркестром «Відьми». Їхня прем'єра відбулася 29 жовтня 1813 року в «Ла Скала» і стала сенсацією; протягом наступних шести тижнів артист дав одинадцять концертів у «Ла Скала» та театрі «Каркано».

У 1828–1834 роках Паганіні дав сотні концертів у найбільших містах Європи, виступаючи в Німеччині, Франції, Австрії та Англії й здобувши всесвітню славу. У Німеччині він придбав спадковий титул барона. Серед його учнів був скрипаль Камілло Сіворі. У приватному житті музикант мав стосунки зі співачкою Антонією Б'янкі, якій допомагав готувати сольний виступ. У 1825 році в них народився син Ахілл; 1828 року пара розійшлася, а Паганіні домігся одноосібної опіки над сином.

Творча спадщина Паганіні охоплює каприси, концерти, камерні твори, сонати, варіації та етюди. Особливе місце посідають 24 каприси для скрипки соло, серед яких вирізняються «Трелі», «Полювання» та двадцять четвертий каприс із темою і варіаціями. До найвідоміших творів належать Скрипковий концерт № 1 ре мажор, Скрипковий концерт № 2 сі мінор із фіналом «Дзвіночок», а також концерти № 3 мі мажор, № 4 ре мінор, № 5 ля мінор і № 6 мі мінор. Він написав 18 сонат для скрипки й гітари, струнні квартети, численні варіації на оперні теми та окремі п'єси, зокрема «Вічний рух», «Кантабіле», «Тарантелу» й сонати для альта та скрипки соло. Його твори, насичені надзвичайно складними пасажами, стали важливим складником скрипкового репертуару.

Паганіні досяг значного фінансового успіху й мав великі заощадження, через що сучасники вважали його скупим. Водночас 1838 року, вражений концертом Гектора Берліоза в Парижі, він передав композиторові 20 000 франків на підтримку. Постійні подорожі та виступи погіршили здоров'я артиста. Упродовж життя він страждав на численні хронічні недуги; існує припущення, що він міг мати синдром Марфана, хоча переконливих медичних доказів цьому немає. В останні роки його мучили хвороби суглобів, кишківника й горла, а сухоти зруйнували голосові зв'язки: музикант утратив голос і міг спілкуватися лише пошепки, часто за посередництва сина.

У вересні 1834 року Паганіні вирішив завершити активну концертну кар'єру та повернувся до Генуї, проте наприкінці грудня 1837 року дав у Ніцці три концерти. У жовтні 1839 року він востаннє приїхав до рідного міста. Останні місяці життя музикант майже не виходив із приміщення, не міг тримати смичок і мав сили лише перебирати пальцями струни скрипки. Він помер 27 травня 1840 року в Ніцці, у віці 57 років.

Поховання Паганіні тривалий час відкладалося через відмову провести заупокійну месу, якій сприяли чутки, породжені його загадковим сценічним образом. Тіло забальзамували й неодноразово переносили. Дозвіл на поховання за католицьким обрядом було надано 1876 року, а остаточно прах скрипаля поховали на кладовищі Віллетта в Пармі 1896 року. За життя було надруковано небагато його творів, оскільки композитор не поспішав розкривати виконавські таємниці своєї техніки.

Паганіні залишив визначний внесок у розвиток скрипкового виконавства та істотно розширив технічні й виражальні можливості інструмента, вплинувши на багатьох композиторів і виконавців XIX століття. Він володів цінною колекцією інструментів роботи Страдіварі, Гварнері, Аматі та Карло Бергонці. Улюблену скрипку Гварнері, прозвану «гарматою» за могутнє, насичене звучання, він заповів Генуї; інструмент також відомий як «Вдова Паганіні». Два його смички зберігалися в музеї Палаццо Б'янко, а особливості володіння смичком вважають однією з важливих складових мистецьких секретів віртуоза.