Павло Юлійович Шльоцер, також відомий як Поль де Шльоцер, — польський піаніст і педагог німецького походження. Народився 1841 або 1842 року, помер 1 липня 1898 року. Його також вважають імовірним композитором, хоча достеменно відомі лише два твори, приписувані йому.
Шльоцер виступав як піаніст і акомпаніатор іспанського скрипаля Пабло де Сарасате та свого брата, скрипаля Теодора (Федора) де Шльоцера. Від 1879 року викладав у Варшавському музичному інституті, змінивши Юліуша Яноту, який вийшов на пенсію. Близько 1892 року став професором Московської консерваторії; серед його учнів був музикознавець Леонід Сабанеєв. 3 лютого 1894 року в залі консерваторії виконав Сонату для віолончелі та фортепіано Фридерика Шопена разом із чеським віолончелістом Ганушем Віганом.
З композиторською спадщиною Шльоцера пов’язують два фортепіанні етюди ор. 1. Етюд № 2 ля-бемоль мажор, за поширеною, але непідтвердженою легендою, Сергій Рахманінов використовував для щоденної розминки. Його записували Віра Тиманова, Ейлін Джойс, Хорхе Болет і Стівен Гаф.
Авторство обох етюдів є предметом суперечок. Деякі дослідники припускають, що їх міг написати польський композитор Моріц Мошковський, а Шльоцер нібито здобув ці твори в картярській грі та видав під власним ім’ям. Подібність другого етюду Шльоцера до етюду № 11 із циклу Мошковського «15 етюдів віртуозності», ор. 72, також написаного в ля-бемоль мажорі, підтримує цю версію, але може бути й джерелом самої легенди.