Павло Іванович Сениця (1879–1960) — український радянський композитор, фольклорист і педагог. Народився в Максимівці Полтавської губернії.
У 1900–1901 роках навчався співу в У. Мазетті. 1909 року закінчив Московську консерваторію, де вивчав контрабас і композицію. Його викладачами були А. Ільїнський і С. Василенко; також він займався композицією під керівництвом Б. Яворського, а теоретичними дисциплінами — у П. Кьонемана.
Сениця викладав музично-теоретичні дисципліни в консерваторії та середніх музичних закладах. У 1921–1931 роках працював науковим співробітником етнографічного підрозділу музичного відділу, записував, вивчав і опрацьовував українські народні пісні. У 1923–1929 роках був секретарем етнографічної секції Державного інституту музичних наук, а в 1924–1928 роках — президії етнографічних курсів при інституті.
Як композитор уперше виступив 1903 року зі Струнним квартетом № 1. У його музиці важливе місце посідав український пісенний фольклор. Сениця написав опери «Життя — це сон», «Наймичка», «Андрій» і «Марта»; останні три залишилися незавершеними. Серед його творів також дві симфонії, симфонічна поема, увертюра, симфонічний танець, вісім струнних квартетів, камерні ансамблі, хорові твори, романси та обробки народних пісень. Вокальні твори створені на вірші Тараса Шевченка, Максима Рильського, Павла Тичини, Миколи Філянського й Олександра Олеся.
Сениця також писав праці з української музики та фольклору, зокрема «Сучасна українська музика» (1923), «Українська вокальна музика» (1925) і дослідження про Петра Демутського (1931). Помер у Москві.