Павло Олексійович Серебряков — радянський піаніст, педагог, професор і багаторічний ректор Ленінградської консерваторії, народний артист СРСР. Народився 15 (28) лютого 1909 року в Царицині, нині Волгограді, у музичній родині. Його батько, вихованець Московської консерваторії, і мати були співаками. Перші уроки музики він отримав від батька та старшої сестри-піаністки. Через події громадянської війни та ранню смерть батька змушений був почати працювати ще в підлітковому віці — спочатку в хоровому гуртку госпіталю РСЧА, а згодом акомпаніатором агітпоїзда при політвідділі.
У 1923 році закінчив Царицинське музичне училище. Потім навчався в Ленінградській консерваторії у класі фортепіано Леоніда Ніколаєва, яку закінчив у 1930 році, після чого до 1932 року вдосконалювався в аспірантурі у того ж педагога. Від 1929 року активно концертував і протягом багатьох років був однією з центральних постатей музичного життя Ленінграда. Виступав як сольно, так і в ансамблях із відомими інструменталістами та співаками, співпрацював із провідними диригентами свого часу.
Як піаніст Серебряков вирізнявся віртуозністю, яскравою емоційністю, одухотвореністю та масштабністю художнього мислення. Його репертуар охоплював класичну, романтичну і сучасну музику. Особливу увагу він приділяв творам Людвіга ван Бетховена, Ференца Ліста, Фридерика Шопена, Роберта Шумана, Модеста Мусоргського, Петра Чайковського, Сергія Рахманінова, Сергія Прокоф’єва та Дмитра Шостаковича. Деякі твори радянських композиторів уперше прозвучали саме в його виконанні, зокрема Перший фортепіанний концерт Шостаковича. Він проводив великі концертні цикли й гастролював у багатьох країнах, серед яких Австралія, Японія, Туреччина, Іран і Бразилія.
Із 1932 року Серебряков викладав у Ленінградській консерваторії, а в 1938—1951 і 1961—1977 роках був її ректором. У 1939 році став професором. Під час Другої світової війни разом із консерваторією евакуювався до Ташкента, однак неодноразово прилітав до блокадного Ленінграда, щоб виступати у філармонії, перед моряками Балтійського флоту та пораненими. У 1954—1960 роках також працював у Латвійській консерваторії. Як педагог славився надзвичайною зосередженістю, вимогою глибокого осмислення художнього образу твору, увагою до звуку, повагою до авторського нотного тексту та широким педагогічним репертуаром. Він виховав цілу плеяду відомих піаністів із республік СРСР та інших країн і входив до складу журі престижних конкурсів, зокрема Міжнародного конкурсу імені П. І. Чайковського.
Серебряков був активним громадським і просвітницьким діячем. Як переконаний комуніст, член ВКП(б) з 1939 року, він вважав важливим залучення широких верств населення до музичного мистецтва навіть у найтяжчі історичні періоди. Після війни став одним з ініціаторів відродження ідеї народної консерваторії в Ленінграді у 1961 році та сам викладав у ній паралельно з роботою в основній консерваторії.
Серед його відзнак — почесний диплом Міжнародного конкурсу піаністів імені Фридерика Шопена у Варшаві (1932), друга премія Першого всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців у Москві (1933), звання заслуженого діяча мистецтв Узбецької РСР, народного артиста РРФСР і народного артиста СРСР. Він був нагороджений орденом Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора та орденом «Знак Пошани».
Помер 17 серпня 1977 року в Ленінграді, похований на Літераторських містках Волковського кладовища. Його ім’ям названо Волгоградську консерваторію, біля якої у 2012 році відкрито барельєф піаніста. Ім’я Серебрякова також носить дитяча школа мистецтв у Санкт-Петербурзі, на будинку, де він жив, установлено меморіальну дошку, а у Волгограді проводиться міжнародний конкурс молодих піаністів його імені. Пам’ять про митця підтримують музичні установи, дослідники та члени його родини.
Connections
This figure has 2 connections in the Music Lineage catalog.