Павло Олексійович Серебряков — радянський піаніст, педагог, професор і багаторічний ректор Ленінградської консерваторії, народний артист СРСР. Народився 15 (28) лютого 1909 року в Царицині, нині Волгограді, у музичній родині співаків Олексія та Анни Серебрякових; у сім’ї було п’ятеро дітей. Перші уроки музики він отримав від батька та старшої сестри-піаністки. Через події громадянської війни та ранню смерть батька змушений був почати працювати ще в підлітковому віці — спочатку в хоровому гуртку госпіталю РСЧА, а згодом акомпаніатором агітпоїзда при політвідділі.
У 1923 році закінчив Царицинське музичне училище, нині Волгоградську консерваторію, що згодом отримала його ім’я. Потім навчався в Ленінградській консерваторії у класі фортепіано Леоніда Ніколаєва, яку закінчив у 1930 році, після чого до 1932 року вдосконалювався в аспірантурі у того ж педагога. Від 1929 року активно концертував і протягом багатьох років був однією з центральних постатей музичного життя Ленінграда. Виступав як сольно, так і в ансамблях зі скрипалями Михайлом Вайманом і Борисом Гутниковим, віолончелістом Мстиславом Ростроповичем, співачкою Клавдією Ізотовою та іншими музикантами, співпрацював із провідними диригентами свого часу, серед яких Євген Мравинський, Кирило Кондрашин, Арвід Янсонс і Микола Рабинович.
Як піаніст Серебряков вирізнявся віртуозністю, яскравою емоційністю, одухотвореністю та масштабністю художнього мислення. Його репертуар охоплював класичну, романтичну і сучасну музику. Особливу увагу він приділяв творам Людвіга ван Бетховена, Ференца Ліста, Фридерика Шопена, Роберта Шумана, Модеста Мусоргського, Петра Чайковського, Сергія Рахманінова, Сергія Прокоф’єва та Дмитра Шостаковича. Деякі твори радянських композиторів уперше прозвучали саме в його виконанні, зокрема Перший фортепіанний концерт Шостаковича. Він проводив великі концертні цикли й гастролював у багатьох країнах, серед яких Австралія, Японія, Туреччина, Іран і Бразилія.
Із 1932 року Серебряков викладав у Ленінградській консерваторії, а в 1938—1951 і 1961—1977 роках був її ректором. У 1939 році став професором. У 1941 році разом із консерваторією евакуювався до Ташкента, залишаючись ректором, а для керівництва тими, хто не виїхав із Ленінграда, призначали виконувачів обов’язків. Під час Другої світової війни він неодноразово прилітав до блокадного Ленінграда, щоб виступати у Великому залі філармонії, перед моряками Балтійського флоту та пораненими. У 1954—1960 роках також працював у Латвійській консерваторії. Як педагог славився надзвичайною зосередженістю, вимогою глибокого осмислення художнього образу твору, гнучкістю в трактуванні й виборі темпів, увагою до звуку, повагою до авторського нотного тексту та широким педагогічним репертуаром. Він наполягав, щоб студенти вже до першого заняття самостійно розв’язували технічні завдання, давав поради щодо сценічної поведінки й часто сам показував різні варіанти виконання окремих фрагментів. Серед його учнів — Зейнал Адигезалзаде, Михайло Волчок, Валерій Васильєв, Людмила Зайчик, Ігор Лазько, Євгенія Муріна, Самарій Осколков, Ірина Подольська, Рубен Хараджанян, Юрій Щербинін, Людмила Юшкевич, Борис Якимович та інші. Він входив до складу журі престижних конкурсів, зокрема Міжнародного конкурсу імені П. І. Чайковського.
Серебряков був активним громадським і просвітницьким діячем. Як переконаний комуніст, член ВКП(б) з 1939 року, він вважав важливим залучення широких верств населення до музичного мистецтва навіть у найтяжчі історичні періоди. Після війни став одним з ініціаторів відродження ідеї народної консерваторії в Ленінграді у 1961 році та сам викладав у ній паралельно з роботою в основній консерваторії. Водночас у своїй кадровій політиці як ректор зважав на партійний чинник, що відповідало тогочасним радянським реаліям, але інколи сприймалося частиною викладачів і студентів як несправедливість.
Серед його відзнак — почесний диплом Міжнародного конкурсу піаністів імені Фридерика Шопена у Варшаві (1932), друга премія Першого всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців у Москві (1933), звання заслуженого діяча мистецтв Узбецької РСР (1944), народного артиста РРФСР (1957) і народного артиста СРСР (1962). Він був нагороджений орденом Леніна (1961), двома орденами Трудового Червоного Прапора, зокрема 1969 року, та орденом «Знак Пошани» (1938).
Помер 17 серпня 1977 року в Ленінграді, похований на Літераторських містках Волковського кладовища. Надгробок, створений скульптором Л. К. Лазарєвим і архітектором Л. І. Копиловським, встановлено 1986 року. У 1939—1941 і 1944—1977 роках жив у Ленінграді в будинку на Бородінській вулиці, 13, де 1984 року було відкрито меморіальну дошку. Його ім’ям названо Волгоградську консерваторію, біля якої у 2012 році відкрито барельєф роботи народного художника Росії Віктора Фетисова. Ім’я Серебрякова також носить Санкт-Петербурзька дитяча школа мистецтв, а у Волгограді проводиться міжнародний конкурс молодих піаністів його імені: у 1993 році конкурс отримав ім’я музиканта, а в 1998 році — міжнародний статус. Пам’ять про митця підтримують музичні установи, дослідники та члени його родини, зокрема онук Павло Дмитрієв, який опрацьовує й публікує матеріали родинного архіву.
Connections
This figure has 4 connections in the Music Lineage catalog.