Сергій Прокоф'єв
Сергій Сергійович Прокоф'єв (11 [23] квітня 1891, Сонцівка, Катеринославська губернія — 5 березня 1953, Москва) — видатний російський і радянський композитор, піаніст, диригент, музичний письменник і шахіст першого розряду, визнаний одним із найвеличніших композиторів XX століття. Він був удостоєний звання Народного артиста РРФСР, став лауреатом Ленінської премії та шести Сталінських премій. Його творча спадщина налічує понад 130 опусів, що охоплюють майже всі музичні жанри: вісім опер, вісім балетів, сім симфоній, концерти, ораторії, кантати, камерну музику, твори для фортепіано, а також музику для театру й кіно.
Композитор створив власний унікальний новаторський стиль, що яскраво проявився як у ранній творчості, так і в закордонний та радянський періоди. До найвідоміших творів Прокоф'єва належать Перша («Класична»), П'ята та Сьома симфонії, балети «Ромео і Джульєтта», «Попелюшка» та «Кам'яна квітка», опери «Любов до трьох апельсинів» і «Війна і мир». Також всесвітнє визнання здобули його Перший, Другий і Третій фортепіанні концерти, кантати «До 20-річчя Жовтня», «Олександр Невський» і «Здравиця», симфонічна казка «Петрик і вовк», музика до фільмів «Поручик Кіже», «Олександр Невський» та «Іван Грозний», а також Сьома соната, цикли й п'єси для фортепіано, зокрема «Мимолітності» та «Наваждення».
Прокоф'єв народився в селі Сонцівка (нині Покровський район Донецької області України). Його батько Сергій Олексійович Прокоф'єв, виходець із купецької родини, керував маєтком, а мати Марія Григорівна, освічена й обдарована піаністка, стала першою музичною наставницею сина. Саме вона прищепила йому любов до музики, часто виконуючи твори Бетховена й Шопена. Уже в п'ять з половиною років він написав свою першу п'єсу для фортепіано — «Індійський галоп», а згодом навчився самостійно записувати власні твори. У дитячі роки, ще до вступу в консерваторію, він створив опери «Велетень» та «На пустельних островах»; важливу роль у його ранньому становленні відіграв Рейнгольд Глієр, який у 1902 і 1903 роках займався з ним теорією композиції за рекомендацією Сергія Танеєва.
Професійну освіту Прокоф'єв здобув у Петербурзькій консерваторії, де навчався у таких майстрів, як Микола Римський-Корсаков, Анатолій Лядов, Анна Єсипова та Микола Черепнін. Вступаючи, він представив комісії дві великі папки власних творів, серед яких були опери, сонати, симфонія та фортепіанні п'єси. Він закінчив консерваторію як композитор у 1909 році та як піаніст у 1914 році, здобувши золоту медаль і почесну премію імені Антона Рубінштейна за виконання власного Першого фортепіанного концерту. До 1917 року також продовжував навчання в класі органа. У роки навчання він зблизився з Миколою Мясковським і Борисом Асаф'євим, познайомився із Сергієм Рахманіновим та Ігорем Стравинським.
Вже на початку кар'єри Прокоф'єв прославився як сміливий новатор і віртуоз. Його перший великий успіх як композитора й піаніста пов'язаний із виступом 1908 року на концерті гуртка «Вечори сучасної музики», де критика відзначила оригінальність, фантазію та зухвалу сміливість молодого автора. Він активно концертував у Петербурзі, Москві та Павловську, виконував переважно власні твори, а 1911 року вперше в Росії зіграв п'єси Арнольда Шенберга op. 11. У 1913 році прем'єра Другого фортепіанного концерту викликала гучний скандал: публіка й критики різко розділилися в оцінках, а самого композитора називали «фортепіанним кубістом» і «футуристом».
Важливим етапом у житті композитора стала співпраця з Сергієм Дягілєвим та його «Російськими балетами», що розпочалася у 1914 році й тривала до смерті антрепренера у 1929-му. Для цієї трупи Прокоф'єв створив чотири балети: «Ала і Лоллій», «Блазень», «Сталевий скок» і «Блудний син»; перший із них не був поставлений і згодом був перероблений у «Скіфську сюїту». Після початку Першої світової війни композитор працював над оперою «Гравець» та балетними задумами, а в 1915 році в Римі відбувся його перший закордонний виступ, організований Дягілєвим. Зближення зі Стравинським у цей період стало важливим стимулом для подальших творчих пошуків, хоча Прокоф'єв незмінно зберігав власну художню індивідуальність.
Попри тривалий період життя за кордоном, Прокоф'єв послідовно ідентифікував себе як російського композитора, що підтверджується його щоденниками та свідченнями сучасників. Зокрема, Ігор Стравинський після знайомства з його Другим концертом, «Токатою» та Другою сонатою захоплено назвав його справжнім російським композитором. Сам Прокоф'єв також підкреслював національний характер своєї музики, вважаючи себе носієм і продовжувачем російської музичної традиції. Водночас його діяльність розгорталася в Росії, Європі й Америці, а новаторство його мови зробило його однією з найрепертуарніших постатей музики XX століття.
Connections
This figure has 7 connections in the Music Lineage catalog.