Святослав Ріхтер

Святослав Теофілович Ріхтер — видатний радянський і російський піаніст німецького походження, визнаний одним із найвеличніших музикантів XX століття. Його мистецтво високо цінували за глибину інтерпретацій, віртуозну техніку та винятково широкий репертуар. Він був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці та Народного артиста СРСР, а також став лауреатом Ленінської, Сталінської та Державних премій. Ріхтер увійшов в історію як перший радянський виконавець, який отримав премію «Греммі» у 1961 році.

Народився 20 березня 1915 року в Житомирі в родині музикантів. Його батько, Теофіл Данилович Ріхтер, був піаністом, органістом і композитором, вихідцем із родини німецьких переселенців та випускником Віденської консерваторії; мати, Анна Павлівна Москальова, походила з дворянської родини. У роки громадянської війни майбутній піаніст певний час жив у тітки Тамари, яка прищепила йому інтерес до живопису; згодом родина возз'єдналася в Одесі. Саме там у ранні роки він захопився не лише музикою, а й літературою, театром і кіно, що пізніше позначилося на масштабі його художнього мислення.

Як піаніст Ріхтер сформувався значною мірою самостійно, оминаючи стандартну систему вправ і гам. Від батька та одного з його учнів він отримав лише початкову музичну підготовку, зате змалку вирізнявся блискучим читанням з аркуша. Уже в п'ятнадцятирічному віці він працював в Одеському оперному театрі, акомпануючи репетиціям, а також був концертмейстером у філармонії. 19 березня 1934 року в Одесі відбувся його перший сольний концерт. Лише у 1937 році він вступив до Московської консерваторії в клас Генріха Нейгауза, який одразу побачив у ньому винятковий талант. Навчання переривалося відрахуванням, однак згодом Ріхтер відновився і здобув диплом у 1947 році. У молодості він також пробував себе як композитор, але згодом відмовився від цього.

Дебют Ріхтера в Москві відбувся у 1940 році, коли він виконав Шосту сонату Сергія Прокоф'єва. Доля його родини склалася трагічно: до початку війни шлюб батьків фактично розпався, а в 1941 році батька, який через своє німецьке походження потрапив під підозру влади, заарештували й розстріляли за звинуваченням у шпигунстві. Мати емігрувала до Німеччини, і піаніст довгий час вважав її загиблою; зв'язок між ними відновився лише наприкінці 1950-х. Під час війни Ріхтер вів активну концертну діяльність, виступав у блокадному Ленінграді, а після перемоги на Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців у 1945 році здобув широке визнання.

У 1943 році Ріхтер познайомився зі співачкою Ніною Дорліак, яка стала його найближчою творчою супутницею на все життя. Вони багато виступали разом у камерних програмах і залишалися поруч до самої смерті піаніста. Офіційний шлюб між ними часто згадувався в джерелах, однак фактично їхній союз довгий час існував без формального оформлення. Дорліак відігравала важливу роль і в його приватному житті, і в кар'єрі, підтримуючи його до останніх днів.

Після присудження Сталінської премії у 1949 році почався новий етап його кар'єри: Ріхтер активно гастролював по СРСР, країнах Східної Європи та Китаю, а перші концерти за межами Радянського Союзу дав у Чехословаччині у 1950 році. У 1952 році він знявся у фільмі «Композитор Глінка», де виконав роль Ференца Ліста, а також єдиний раз у житті виступив як диригент — на прем'єрі Симфонії-концерту для віолончелі з оркестром Прокоф'єва з Мстиславом Ростроповичем як солістом. У 1958 році Ріхтер був членом журі першого Міжнародного конкурсу імені Чайковського в Москві й захоплено підтримав виступ Вана Клайберна.

Довгий час піаніст залишався невиїзним, зокрема через зв'язки з опальними діячами культури, такими як Борис Пастернак; у 1960 році він навіть знехтував офіційною лінією, виступивши на похороні письменника. Справжнім проривом на світову сцену стали гастролі 1960 року: спершу він виступив у Фінляндії, а восени дебютував у США. Концерт у Чикаго з Другим концертом Брамса у супроводі Чиказького симфонічного оркестру під орудою Еріха Лайнсдорфа викликав сенсацію, а запис цього виконання приніс йому «Греммі». Тріумфально завершилися й його виступи в Карнеґі-холі. У 1961 році Ріхтер уперше зіграв у Лондоні; після стриманого прийому першого концерту британська критика змінила тон після виконання обох фортепіанних концертів Ліста з Кирилом Кондрашиним і Лондонським симфонічним оркестром.

Західна публіка відкрила для себе Ріхтера не лише через гастролі, а й завдяки записам 1950-х років, зокрема концертів Прокоф'єва і Рахманінова з Варшавською філармонією. Його репертуар був надзвичайно широким — від Генделя і Баха до Дебюссі, Равеля, Бартока, Стравінського, Бріттена і Гершвіна. Особливе місце в його творчості займали твори Баха, Гайдна, Шуберта, Шопена, Шумана, Ліста, Бетховена, Прокоф'єва і Дебюссі. Прокоф'єв присвятив йому Дев'яту сонату, а Сьому сонату Ріхтер вивчив усього за чотири дні. За спогадами сучасників, другий том «Добре темперованого клавіру» Баха він опанував напам'ять за один місяць. Сам піаніст говорив, що має близько вісімдесяти різних концертних програм, не рахуючи камерних творів, і невтомно розширював репертуар навіть у пізні роки.

Ріхтер був не лише видатним солістом, а й визначним ансамблістом. Окрім Ніни Дорліак, він співпрацював із Мстиславом Ростроповичем, Давидом Ойстрахом, Юрієм Башметом, Наталією Гутман, Олегом Каганом, Єлизаветою Леонською, Бенджаміном Бріттеном та іншими великими музикантами. Його пристрасть до опери, вокальної та камерної музики, що сформувалася ще в одеські роки, згодом знайшла повне втілення у заснованих ним фестивалях.

Святослав Ріхтер став засновником кількох музичних фестивалів, зокрема «Грудневих вечорів» у Пушкінському музеї в Москві, започаткованих у 1981 році, та фестивалю в Ла-Гранж-де-Меле поблизу Тура у Франції, який він створив після того, як у 1963 році знайшов там ідеальне місце для музичних зустрічей. У 1986 році піаніст здійснив масштабне шестимісячне турне Сибіром із власним роялем Yamaha, давши близько 150 концертів, іноді в невеликих містах без справжніх концертних залів. У 1970 році він уперше відвідав Японію, куди через нелюбов до авіаперельотів дістався поїздом і кораблем; загалом він побував там вісім разів.

В останні десятиліття життя Ріхтер дедалі більше уникав зовнішнього ефекту концертного побуту. Він не любив планувати виступи надовго наперед і часто грав у невеликих, майже затемнених залах, освітлюючи лише ноти, щоб слухачі могли повністю зосередитися на музиці. Його виконавське кредо полягало в тому, що інтерпретатор не має домінувати над твором, а повинен якомога точніше втілювати задум композитора й ніби розчинятися в музиці. Водночас Ріхтер залишався людиною надзвичайно замкненою, майже не давав інтерв'ю і лише в останній рік життя погодився на відверту розмову для документального фільму Брюно Монсенжона.

Навіть у пізні роки Ріхтер продовжував виконувати найскладніші твори фортепіанного репертуару. У 1994 році відбувся його останній запис із оркестром — концерти Моцарта з японським оркестром Shinsei Symphony під керуванням Рудольфа Баршая. Останній сольний виступ пройшов 30 березня 1995 року в Любеку на приватному вечорі, де він грав Гайдна і Регера разом із піаністом Андреасом Луцевічем. На час смерті Ріхтер працював над «П'ятьма фортепіанними п'єсами» Шуберта. Останні роки життя були затьмарені депресією та проблемами зі слухом, що впливали на його сприйняття висоти звуку.

Помер видатний піаніст 1 серпня 1997 року в Москві від серцевого нападу в Центральній клінічній лікарні й був похований на Новодівичому кладовищі. Після його смерті фестиваль у Пушкінському музеї дістав назву «Грудневі вечори Святослава Ріхтера». Ніна Дорліак пережила його менш ніж на рік. Постать Ріхтера й сьогодні залишається символом абсолютної музичної відданості, художньої чесності та рідкісної духовної зосередженості.

Connections

This figure has 3 connections in the Music Lineage catalog.