Владислав Шпільман

Владислав Шпільман народився 5 грудня 1911 року в Сосновці, у тодішньому Царстві Польському, в польській єврейській родині музикантів: його батько Шмуель Шпільман був скрипалем, а мати Естера Раппапорт — піаністкою. Він зростав у творчій атмосфері разом із братом Генріком та сестрами Реґіною і Галиною. У 1929 році Шпільман закінчив Варшавську консерваторію, де навчався в Олександра Міхаловського та Юзефа Смідовіча. У 1931 році здобув стипендію для продовження навчання в Берлінській вищій школі музики; його наставниками були Артур Шнабель, Франц Шрекер і Леонід Крейцер. У 1933 році він повернувся до Польщі, швидко здобувши визнання як піаніст і композитор класичної та популярної музики.

5 квітня 1935 року Шпільман почав працювати штатним піаністом Польського радіо, де виконував класичну та джазову музику. Паралельно він писав оркестрові й фортепіанні твори, пісні та музику для кіно. У передвоєнні роки концертував із відомими скрипалями Романом Тотенбергом, Броніславом Гімпелем, Генриком Шерінґом та Ідою Гендель; 1934 року гастролював Польщею разом із Гімпелем. 23 вересня 1939 року Шпільман виконав останній живий концерт на Польському радіо: трансляцію його виконання Ноктюрна до-дієз мінор Фридерика Шопена перервали обстріл студії та закриття радіостанції.

У 1940 році родина Шпільманів опинилася у Варшавському гетто, оскільки їхній будинок уже входив до його території. Владислав заробляв музикою, підтримуючи батьків, брата і сестер: грав у кав’ярні «Новочесна», закладах на вулиці Сєнній та в кафе «Штука» на вулиці Лешно. Там він виступав у камерному ансамблі зі скрипалем Зиґмунтом Ледерманом, у фортепіанному дуеті з Анджеєм Ґольдфедером та з іншими музикантами. Під час «Великої акції» в серпні 1942 року всю його родину спрямували на депортацію до Треблінки, однак знайомий єврейський поліцейський Іцхак Геллер витягнув Владислава з колони. Батьків, сестер і брата він більше ніколи не побачив.

Залишившись сам, Шпільман працював на будівництві та кілька разів уникнув смерті під час чергових відборів. Після втечі з гетто 13 лютого 1943 року він переховувався у знайомих, зокрема в Анджея Богуцького та його дружини Яніни, а також у композитора Чеслава Левицького. Допомогу йому надавали Олена Левицька, Едмунд Рудницький, Вітольд Лютославський, Євгенія Умінська, Пйотр Перковський та Ірена Сендлер; загалом у його порятунку брали участь близько тридцяти людей. Він змінив кілька укриттів і пережив численні небезпеки, зокрема 12 серпня 1944 року ледь не загинув від отруєння снодійним під час пожежі в будинку.

Після Варшавського повстання Шпільман виживав у руїнах майже безлюдного міста, переховуючись, зокрема, в покинутому госпіталі та зруйнованих будинках і потерпаючи від голоду. Через це його називали найвідомішим серед «варшавських Робінзонів» — людей, які залишилися в знищеній Варшаві. Від серпня 1944 року він ховався у покинутому будинку на Алеї Незалежності, 223. У листопаді його знайшов німецький офіцер Вільгельм Хозенфельд, який попросив Шпільмана зіграти на фортепіано, а згодом прихистив його на горищі й до відступу німецьких військ приносив їжу та необхідні речі.

У 1945 році Шпільман повернувся на Польське радіо й відкрив першу повоєнну трансляцію тим самим Ноктюрном до-дієз мінор Шопена. До 1963 року він очолював відділ популярної музики радіостанції, водночас виступаючи як концертний і камерний піаніст у Польщі, країнах Європи, Азії та Америки. Його творча спадщина охоплює симфонічні та оркестрові композиції, концерти, фортепіанні п’єси, музику до фільмів і радіопостановок та близько п’ятисот пісень, понад сто з яких стали популярними у Польщі. Серед його творів — сюїта для фортепіано «Життя машин» 1932 року, Концерт для скрипки 1933 року, «Вальс у старовинному стилі» 1937 року, Концертино для фортепіано з оркестром 1940 року та Увертюра для симфонічного оркестру 1968 року.

Шпільман написав близько сорока дитячих пісень і 1955 року був відзначений за них нагородою Спілки польських композиторів. Серед його популярних пісень — «Дощ», «Тиха ніч», «Немає щастя без кохання», «Червоний автобус», «Завтра буде гарний день», «Цих років ніхто не поверне», «Не вірю пісні» та «Час прийде». Він також створював позивні для Польської кінохроніки, заснував Спілку авторів популярної музики Польщі та 1961 року започаткував і організував Міжнародний фестиваль пісні в Сопоті. У 1963 році разом із Броніславом Гімпелем і Тадеушем Вронським заснував Варшавський фортепіанний квінтет, із яким до 1986 року дав понад дві тисячі концертів у різних країнах.

У 1946 році вийшли його мемуари «Смерть міста», літературно опрацьовані Єжи Вальдорфом; у першому виданні через цензуру було змінено образ Вільгельма Хозенфельда. У 1998 році син Анджей опублікував розширене німецьке видання «Дивовижне виживання», а згодом мемуари вийшли англійською під назвою «Піаніст». Книга була перекладена більш ніж тридцятьма п’ятьма мовами та здобула низку літературних відзнак. У 2002 році Роман Поланскі екранізував мемуари у фільмі «Піаніст», відзначеному численними міжнародними нагородами, зокрема трьома преміями «Оскар».

У 1950 році Шпільман одружився з Галиною Ґжежнаровською, молодшою за нього на сімнадцять років. У подружжя народилися двоє синів — Кшиштоф та Анджей, останній став музикантом. Владислав Шпільман помер 6 липня 2000 року у Варшаві у віці 88 років. Його поховали на Військовому цвинтарі Повонзки у Варшаві.