Бернгард Меєр
Бернгард ван ден Сігтенгорст Меєр — нідерландський композитор, піаніст і публіцист, знавець творчості Яна Пітерсзоона Свелінка. Народився 17 червня 1888 року в Амстердамі, помер 17 липня 1953 року в Гаазі. Був сином торговця маслом і сиром Гендріка Дідеріка Бернгарда Меєра, відомого у шаховому середовищі, та Анни Герарди ван ден Сігтенгорст.
Після навчання в амстердамській гімназії у 1910–1912 роках студіював теорію музики у Даніеля де Ланге, фортепіано у Жана-Батіста де Пау та композицію у Бернарда Цверса. Частину творів, написаних у консерваторський період, композитор знищив. У його музиці поєднувалися риси пізнього романтизму, імпресіонізму, екзотики й модернізму; джерелами натхнення були східні образи, зокрема після подорожей до Яви, а також західна релігійність.
1916 року він познайомився з поетом і співаком Рієнтом ван Сантеном, який став його близьким другом і надихнув на створення кількох композицій. У 1916–1927 роках вони разом організовували концерти, а від 1919 року мешкали в одному будинку в Гаазі, що став місцем зустрічей музикантів і друзів. Твори до 1923 року переважно були невеликими за формою та відбивали зацікавлення східною філософією. Після спільної подорожі до Нідерландської Індії 1923 року орієнтальні впливи в його музиці посилилися. Він також вивчав музику Ренесансу й барокову поліфонію, що позначилося на його імітаційних, наскрізно розвинених композиційних структурах.
1935 року Меєр став співзасновником Товариства протестантської церковної музики. Багато років працював приватним викладачем фортепіано, хоча згодом певний час викладав фортепіано й композицію в Королівській консерваторії в Гаазі. Серед його творів — фортепіанні цикли «Стародавній Китай», «Шість видів на Фудзі», «Маас», «Стародавні замки», дві сонати, дві сонатини, «Казковий світ» у двох зошитах, варіації та прелюдії; він також писав струнні квартети, музику для сольних інструментів, твори для скрипки й фортепіано, органні, хорові та духовні композиції. До останніх належать ораторія «Спокуса Будди», «Stabat Mater», псалми та духовні пісні для жіночого хору.
Дослідження спадщини Свелінка вилилося у дві монографії: «Свелінк і його інструментальна музика» (1934; друге видання — 1946) та «Вокальна музика Свелінка» (1948).