Даніель Рейнеман
Даніель Рейнеман, також відомий як Даніель Рейнман, — нідерландський композитор і один із помітних прихильників експериментальної музики міжвоєнного часу та наступних десятиліть. Народився в Амстердамі в родині залізничного службовця. У дитинстві брав уроки фортепіано, а у вісімнадцять років вирушив у морські рейси до Нідерландської Ост-Індії; згодом пов’язував ці подорожі з виникненням інтересу до східної музики.
Повернувшись до занять фортепіано, Рейнеман дедалі більше зосередився на композиції. За підтримки Юліуса Рентгена й Альфонса Діпенброка у 1913–1916 роках навчався в Амстердамській консерваторії, зокрема у Бернарда Цверса. У 1918 році разом із Семом Дрезденом, Анрі Загвейном, Бернгардом ван ден Сігтенгорстом Меєром, Александером Вормоленом, а пізніше й Віллемом Пейпером, заснував Нідерландське товариство розвитку сучасного композиторського мистецтва. Від 1924 року ця організація стала нідерландською секцією Міжнародного товариства сучасної музики; Рейнеман був її провідною постаттю та після Другої світової війни входив до правління.
У 1920 році оселився в Гронінгені, де співпрацював із групою художників «Де Плуг», був музичним редактором журналу мистецтв Гендріка Веркмана та керував Гронінгенським студентським музичним товариством «Брагі». У 1925 році з цим колективом представив нідерландську прем’єру балету-пантоміми «Бик на даху» Даріуса Мійо та Жана Кокто, а також здійснював постановки творів Клода Дебюссі разом із художником Йоганом Дейкстрою. На початку 1930-х років повернувся до Амстердама і заснував Нідерландське товариство сучасної музики, яке організовувало виконання нової музики та видавало журнал під його редакцією. У 1950-х роках як організатор концертних серій у Міському музеї пропагував музику Лучано Беріо, П’єра Булеза, Луїджі Ноно, Карлгайнца Штокгаузена та нідерландських композиторів.
Ранні твори Рейнемана зазнали впливу пізнього романтизму, проте після зустрічі з Дебюссі 1914 року він різко змінив стиль. У творах 1918 року — «Поклик» для безсловесного хору та «Ієрогліфи» для камерного ансамблю — прагнув прозорого й вишуканого звучання. Для «Ієрогліфів» він створив власний інструмент — електрофон, який можна було замінити вібрафоном; пізніше використав його також у «Короткій симфонії» 1929 року. Електрофон було втрачено під час бомбардування Роттердама 1940 року. Композитор листувався з Альбаном Бергом та Антоном Веберном, підтримував контакти з Даріусом Мійо й Егоном Веллесом. У його музиці поєднувалися неокласичні, романтичні та серійні прийоми, а також відчутні результати вивчення яванської народної музики. Помер в Амстердамі, не доживши кількох тижнів до 77-річчя.