Гендрік Андріссен
Гендрік Франсіскус Андріссен — нідерландський органіст і композитор, також музичний педагог. Народився 17 вересня 1892 року в Гарлемі й помер там само 12 квітня 1981 року. Походив із католицької мистецької родини: його батько Ніко Андріссен був органістом гарлемської церкви Святого Йосипа, мати Гезіна Вестер — художницею. Братами Андріссена були піаніст і композитор Віллем Андріссен та скульптор Марі Андріссен.
Перші музичні знання здобув у батька, а згодом навчався у міського органіста Гарлема Луї Робера. Після короткої роботи в газеті «Ньове Гарлемсе Курант» вступив до Амстердамської консерваторії, де вивчав орган у Жана-Батіста де Пау та композицію у Бернарда Зверса. Після смерті батька 1913 року став органістом церкви Святого Йосипа. Особливо розвинув майстерність імпровізації; на ранню творчість певний час впливав його друг Альфонс Діпенброк. У 1968 році Андріссен завершив оркестрування меси Діпенброка 1890 року.
У 1927–1949 роках викладав теорію музики й композицію в Амстердамській консерваторії, а також орган, імпровізацію та григоріанський спів у римо-католицькій школі церковної музики в Утрехті. Від 1934 року був органістом і диригентом кафедрального собору Святої Катерини в Утрехті, а з 1937 року очолював тамтешню консерваторію. У 1949–1957 роках керував Королівською консерваторією в Гаазі; паралельно в 1952–1963 роках працював позаштатним професором Католицького університету Неймегена. 1960 року отримав премію ван дер Леува за сукупність творчого доробку.
Андріссен писав церковну, симфонічну, камерну, вокальну та органну музику. На початку 1920-х років звертався передусім до органних і хорових творів та пісень; серед важливих зразків цього періоду — вокальний цикл «Дзеркало смутку» 1923 року. Його церковна музика, зокрема двоголоса меса на честь Найсвятішого Серця 1919 року, «Діатонічна меса» для шестиголосого хору без супроводу 1935 року та меса «Христос Цар» для двох хорів і двох органів 1938 року, сприяла оновленню літургійної музики.
Серед оркестрових творів композитора — чотири симфонії, «Варіації та фуга на тему Йоганна Кунау» для струнного оркестру, «Ричеркар» для симфонічного оркестру, концерт для органа з оркестром і концерт для скрипки. У «Симфонічному етюді» 1953 року та Четвертій симфонії 1954 року він застосовував дванадцятитонові серії, не відмовляючись від тональності. Написав також опери «Філомела» на лібрето Яна Енгельмана та «Дзеркало Венеції» на лібрето Елен Нолтеніус. Останні роки прожив у будинку з обслуговуванням у Гемстеде.