Ігор Маркевич
Ігор Борисович Маркевич — український композитор і диригент. Народився 9 серпня 1912 року в Києві. Коли йому було два роки, родина переїхала до Швейцарії.
Музичний хист Маркевича відкрив Альфред Корто, який 1926 року привіз його до Парижа для навчання композиції та фортепіано. Там Маркевич навчався у Надії Буланже. 1929 року виконання його «Концерту гросо» в Парижі принесло молодому авторові визнання. Бела Барток назвав Маркевича «найпомітнішою особистістю в сучасній класичній музиці» та вказував на його вплив на власні композиції. У 1930-х роках твори Маркевича здобували дедалі ширше визнання, а його називали «другим Ігорем», маючи на увазі Ігоря Стравінського.
Диригентський дебют Маркевича відбувся, коли йому було вісімнадцять років, з Королівським оркестром Консертгебау. Як диригент він здобув високу репутацію завдяки інтерпретаціям французького й російського репертуару, а також музики ХХ століття. Оселився в Італії та набув італійського громадянства. 1953 року переїхав до Лондона, а згодом — до Швейцарії. Від 1965 року працював з оркестром Іспанського радіо і телебачення.
Після завершення нового оркестрового твору в жовтні 1941 року Маркевич тяжко захворів. Одужавши, він вирішив припинити композиторську працю й зосередитися на диригуванні. Серед його композицій — «Партита» для фортепіано з оркестром (1931), балет «Політ Ікара» для оркестру (1932), ораторія «Втрачений рай» для солістів, хору й оркестру (1934–1935) та твір «Лоренцо Прекрасний» для сопрано й оркестру (1940).
1982 року в Лейпцигу у видавництві «Петерс» вийшла його праця «Симфонії Людвіга ван Бетховена: історичні, аналітичні та практичні дослідження», популярна серед диригентів, хоча й суперечлива. Маркевич раптово помер 7 березня 1983 року в Антібі.