1940 року семирічний Семен Снітковський витримав конкурсний вступ до скрипкового відділу школи Петра Столярського в Одесі. У спогадах брата Дмитра першим педагогом хлопця названий саме Петро Столярський. Отже, йдеться про особисте навчання, хоча воно могло тривати не довше одного шкільного року.
Музична лінія — це послідовність занять між педагогами й учнями. Вона існує лише тоді, коли вчитель показує прийоми гри, добирає репертуар, виправляє помилки й перебудовує виконавські звички. У випадку Семена Снітковського цей процес перервала війна.
Один рік у школі Петра Столярського
Доступного реєстру учнів або вступної справи Семена Снітковського дослідники не знайшли. Під час війни будівля школи згоріла, а довоєнний архів Одеської консерваторії був знищений. Це не доводить, що втрачено всі шкільні документи, але пояснює, чому відомості про навчання спираються передусім на родинні спогади й пізніші історичні праці.
Під час евакуації Семен Снітковський навчався в Самарканді. За свідченням родини, ці заняття дали небагато. Коли він повернувся до Одеси, Петро Столярський уже помер 1944 року в Свердловську. Новим педагогом став Веніамін Мордкович.
Спочатку Веніамін Мордкович вважав відставання надто великим. Семен Снітковський поновив інтенсивні заняття, а 1951 року вступив до Одеської консерваторії в клас Веніаміна Мордковича. Фотографія 1953 року показує його серед студентів цього класу.
Повоєнна школа мусила відновлювати те, що було перервано. До цієї роботи долучилися педагоги, які повернулися до Одеси, зокрема Веніамін Мордкович. Тому рання освіта Семена Снітковського складалася з двох різних етапів: короткого безпосереднього навчання у Петра Столярського та тривалої повоєнної роботи над технічною основою.
Що Петро Столярський передав Давиду Ойстраху
Зв’язок Петро Столярський → Давид Ойстрах підтверджений значно повніше. Давид Ойстрах почав займатися у Петра Столярського в п’ять років, а в 1923–1926 роках навчався в його класі в Одеському музично-драматичному інституті. Архів Санкт-Петербурзької філармонії зберіг газетне повідомлення 1935 року, де про музиканта сказано:
«Завершив музичну освіту у Петра Столярського».
Спогади Давида Ойстраха дають уявлення про будову занять. Петро Столярський звертався до дитячої уяви й не зводив навчання до повторення вправ. На ювілейному концерті педагога 1923 року Давид Ойстрах зіграв з оркестром Скрипковий концерт ля мінор Йоганна Себастьяна Баха. Після цього Петро Столярський доручив йому концерт Петра Чайковського, значно більший за масштабом і складністю.
Учень також грав партії альта, працював в оркестрі й ансамблях. Така практика вимагала слухати інші голоси, узгоджувати фразування й ритм, а не лише опановувати сольну партію. Згодом Давид Ойстрах згадував, що навіть за вільної та точної гри йому доводилося роками працювати над звуком, ритмом, динамікою і змістом музики.
Репертуар охоплював концерт Йоганна Себастьяна Баха, концерт Петра Чайковського та Перший скрипковий концерт Сергія Прокоф’єва, який у роки випуску Давида Ойстраха ще залишався незвичною музикою. Пізніше Давид Ойстрах виконував прем’єри творів Миколи Мясковського, Арама Хачатуряна, Сергія Прокоф’єва й Дмитра Шостаковича.
У ширшому родоводі самого Петра Столярського попередниками були Отакар Шевчик, Станіслав Барцевич і Йозеф Карбулька: кожен із них навчав Петра Столярського. Проте наявні матеріали про Семена Снітковського дозволяють простежувати конкретні педагогічні вимоги передусім через Давида Ойстраха.
Аспірантський клас 1957 року
1957 року Семен Снітковський вступив до аспірантського класу Давида Ойстраха в Московській консерваторії. Аспірантський клас був формою роботи з музикантами, які вже мали консерваторську освіту й готувалися до самостійної виконавської та педагогічної діяльності.
Московська консерваторія називає Семена Снітковського серед учнів Давида Ойстраха. Сам Семен Снітковський залишив спогади про заняття, а інші музиканти бачили їхню спільну роботу. Пізніше він став асистентом Давида Ойстраха, а згодом — професором консерваторії.
У класі обговорювали не загальні властивості «школи», а конкретні недоліки виконання. У стислому викладі вимоги Давида Ойстраха виглядали так:
Технічна й ритмічна стійкість, точна інтонація, якість звуку, ясність задуму, чутний рух до кульмінації, спад після неї та динаміка, узгоджена з формою.
Семен Снітковський згадував заняття, на якому Віктор Пікайзен виконав дванадцять каприсів Паганіні. Давид Ойстрах почув у деяких фразах недостатню пластичність і граційність. Без розігрування він одразу показав складні місця з кількох каприсів. Технічна швидкість тут була засобом: педагог вимагав надати фразі форму навіть у гранично складній фактурі.
Стосунки не обмежувалися офіційним зарахуванням. Перед гастролями Давид Ойстрах просив Семена Снітковського продовжити роботу з Олександром Вінницьким. Той згадував заняття над стилістично й інтелектуально складними творами, а також легкість і співучість акордової гри наставника. Це свідчення пояснює функцію асистента: під час відсутності професора він підтримував роботу класу.
Віктор Данченко згадував і розмову в помешканні Давида Ойстраха, де був присутній Семен Снітковський. Сам по собі цей епізод не підтверджує формального навчання, але показує тривалий професійний та особистий зв’язок.
Наступність у записах
Записи дозволяють порівнювати виконавські рішення, однак схожість звучання не доводить, що конкретний штрих або темп походив із певного уроку. У Сонаті № 3 для скрипки соло Ежена Ізаї рецензент почув у Семена Снітковського більшу наполегливість, ніж у Давида Ойстраха, а у фіналі — порівнянну інтенсивність.
Початок Сонати для скрипки й фортепіано Клода Дебюссі нагадував рецензентові манеру Давида Ойстраха, проте виконання Семена Снітковського було різкішим і рухливішим. Обидва музиканти записали також Скрипкову сонату Карена Хачатуряна. У грі Семена Снітковського критик відзначав насичений і гнучкий звук.
В обробках каприсів Паганіні № 20 і 21, зроблених Шимановським, звучання ставало жорсткішим. «Російський танець» із «Петрушки» Ігоря Стравінського у фіналі альбому виконувався у стрімкому темпі. Записи дають підстави говорити про збережену увагу до форми й тону, але в Семена Снітковського атака могла бути гострішою, а напруження — відкритішим.
Окремим напрямом стали транскрипції — перекладення музики для іншого складу виконавців. Семен Снітковський створив версії для скрипки й фортепіано номерів «Балалайка», «Маленьке адажіо» і «Танець блазнів» із балету Родіона Щедріна «Горбоконик». Так оркестрові фрагменти ввійшли до концертного скрипкового репертуару.
Місце Миколи Вілінського
Жодне з опрацьованих джерел не називає Миколу Вілінського педагогом, кореспондентом або радником Семена Снітковського. Хронологія також заперечує навчання в Одеській консерваторії: Микола Вілінський викладав там до 1941 року, у 1941–1944 роках працював у Ташкенті, а від 1944 року — у Києві. Семен Снітковський вступив до консерваторії 1951 року.
Офіційна історія одеської кафедри називає Давида Ойстраха серед учнів Миколи Вілінського. Тому підтверджений напрям має вигляд Микола Вілінський → Давид Ойстрах → Семен Снітковський. Який саме твір Давид Ойстрах вивчав із Миколою Вілінським, доступні матеріали не повідомляють. Приписувати Семену Снітковському конкретні композиційні або гармонічні засади цього педагога немає підстав.
Не знайдено й документів, які дали б змогу відновити роботу всередині уроку: нотатників, партитур із позначками, листування про аплікатуру чи смичкові штрихи. Так само онлайн не доступні аспірантська справа Семена Снітковського, наказ про його зарахування та документ про призначення асистентом. Через це відома дата вступу до класу — 1957 рік, але точний початок асистентської роботи поки не встановлений.
