У 1913 році Олександр Гаук склав із відзнакою іспит на середньому фортепіанному курсі Санкт-Петербурзької консерваторії й попросився до класу Фелікса Блуменфельда. Той погодився. Так почалася педагогічна лінія, у якій диригентську майстерність визначали не усталені рухи палички, а слуховий самоконтроль, знання партитури й постійна робота з оркестром.
Фелікс Блуменфельд: задуманий і почутий звук
У спогадах 1963 року Олександр Гаук описував клас Фелікса Блуменфельда як середовище зі значною свободою та суворою відповідальністю. Студенти слухали гру одне одного, обговорювали виконання й готували великі завдання до порівняно рідких показів.
Фелікс Блуменфельд не пропонував готової системи аплікатури чи єдиного способу добувати звук. Спочатку студент мав почути музику внутрішнім слухом — тобто уявити звучання без реального виконання, — а потім самостійно знайти технічні засоби для цього результату. Під час гри належало перевіряти, чи збігається почуте з початковим задумом.
Олександр Гаук прямо писав, що цей самоконтроль згодом став потрібним у диригуванні. Диригент так само мусить заздалегідь знати, як має звучати твір, а на репетиції розпізнати відхилення й зрозуміти їхню причину.
Документи не дають змоги точно встановити, чим завершилося фортепіанне навчання. Деякі джерела повідомляють, що Олександр Гаук закінчив клас Фелікса Блуменфельда 1916 року. За спогадами самого Олександра Гаука, після третього року він залишив фортепіанний курс і перейшов на теоретичне відділення. Отже, навчання від 1913 року підтверджене, а формальний диплом 1916 року — ні.
Микола Черепнін: партитура в роботі з оркестром
У 1917 році Олександр Гаук закінчив диригентський клас Миколи Черепніна. Про зміст навчання він докладно розповів у статті 1946 року.
Студенти аналізували твори, грали партитури на двох фортепіано, розбирали інструментування, форму, темпи та виконавські рішення. Двічі на тиждень вони проводили тригодинні репетиції з молодшим симфонічним оркестром під наглядом Миколи Черепніна.
До програми входили також заняття з хором, самостійна робота з камерними й вокальними ансамблями, акомпанування та допомога на репетиціях. Після цього студентів допускали до старшого оркестру.
До випуску Олександр Гаук продиригував приблизно тридцятьма симфонічними творами й чотирма операми: «Царева наречена», «Русалка», «Севільський цирульник» та «Євгеній Онєгін».
Слабким місцем курсу була мануальна техніка — система рухів рук, якими диригент показує метр, вступи, зняття звуку й характер фрази. Її не викладали послідовно. Микола Черепнін демонстрував жест переважно тоді, коли треба було розв’язати конкретну проблему: подати вступ, завершити звучання або уточнити ансамбль. Багато чого студенти мали знаходити самі.
Згодом Олександр Гаук сформулював власну вимогу до диригентської освіти:
«Оркестр — інструмент диригента».
Цей інструмент мав звучати під час навчання. На думку Олександра Гаука, диригента не можна готувати без систематичної роботи з ансамблем, так само як піаніста не можна навчити на німій клавіатурі. Від Миколи Черепніна він успадкував поєднання аналізу партитури з практикою, але вимагав ще більшого обсягу оркестрових занять.
Композиційна підготовка
Паралельно Олександр Гаук вивчав композицію у Василя Калафаті, Язепса Вітолса, Олександра Глазунова та Михайла Чернова. Джерела не дозволяють приписати кожному з цих педагогів окремий складник зрілої методики Олександра Гаука. Про заняття з Михайлом Черновим, зокрема, не знайдено документа, який описував би конкретні теми чи прийоми.
Водночас сама композиційна підготовка пояснює будову пізніших диригентських занять. Олександр Гаук розглядав темп і характер виконання разом із формою, побудовою кульмінацій та функцією кожного розділу. Жест мав передавати вже ухвалене музичне рішення, а не замінювати його.
Клас Олександра Гаука
Від 1927 року Олександр Гаук викладав у Ленінградській консерваторії, спочатку ведучи курс розвитку слуху для диригентів. Після від’їзду Миколи Малька з Радянського Союзу він 1929 року очолив диригентський клас. У 1929–1931 роках працював виконувачем обов’язків доцента, у 1931–1934 роках — виконувачем обов’язків професора. До консерваторії він повернувся на 1946–1948 роки.
Навчання охоплювало Оперну студію, теоретичні та історичні дисципліни, а також композицію. Студент мав розібратися, як побудовано твір, засвоїти механіку театральної роботи й реалізувати задум із виконавцями.
Серед учнів Олександра Гаука були Євген Мравинський, Олександр Мелік-Пашаєв, Костянтин Симеонов, Едуард Грикуров, Микола Рабінович, Євген Свєтланов і Геннадій Проваторов. Джерела підтверджують спільну основу їхньої освіти, але не дають підстав говорити про однакову мануальну техніку чи спільний тип оркестрового звучання.
Євген Мравинський
Євген Мравинський вступив до Ленінградської консерваторії 1924 року як студент-композитор. Диригування почав вивчати 1927 року, спершу в Миколи Малька. Після зміни керівника класу навчався в Олександра Гаука. Найпевніше встановлений період їхньої безпосередньої роботи — 1929–1931 роки, до випуску Євгена Мравинського.
Збереглася фотографія 1930 року, на якій Олександр Гаук стоїть зі студентами; серед них — Євген Мравинський, Олександр Мелік-Пашаєв, Едуард Грикуров і Микола Рабінович. Навчальна програма підтверджує роботу з партитурою й оперну практику.
Проте немає докладних записів про те, як Олександр Гаук виправляв жести Євгена Мравинського, будував із ним репетиції або розбирав окремі твори. Тому пізнішу стриману манеру рухів чи виконання Дмитра Шостаковича не можна безпосередньо виводити з цих занять.
Євген Свєтланов
Євген Свєтланов навчався оперно-симфонічного диригування в Московській консерваторії у 1951–1956 роках і називав Олександра Гаука серед музикантів, які формували його художню свідомість.
У березні 1953 року Олександр Гаук включив симфонічну поему Євгена Свєтланова «Даугава» до програми Ленінградської філармонії. Через два місяці студент сам продиригував цим твором із Великим симфонічним оркестром Ленінградського радіо. Так партитура перейшла з навчальної роботи до професійного виконання, а її автор дістав змогу стати за пульт.
Євген Свєтланов прийшов до Олександра Гаука з уже сформульованим наміром повертати до концертного життя занедбані твори, насамперед російську класику. Згодом цей задум ліг в основу великої антології російської симфонічної музики, до якої ввійшли значні масиви творів Петра Чайковського, Сергія Рахманінова, Миколи Мясковського та інших композиторів. Джерела показують, що Олександр Гаук підтримав цей напрям практично, але не був його автором.
Геннадій Проваторов
Московська консерваторія називає Геннадія Проваторова учнем Олександра Гаука. Історичний проєкт Санкт-Петербурзької філармонії уточнює, що Геннадій Проваторов спочатку займався оперно-симфонічним диригуванням у Кирила Кондрашина, потім — в Олександра Гаука, а диплом отримав 1956 року.
Відкритий історичний покажчик студентів Московської консерваторії, однак, не містить запису про Геннадія Проваторова. Не знайдено також оцифрованої особової справи, класного журналу, екзаменаційного протоколу чи диплома, де Олександр Гаук був би зазначений як педагог. Зв’язок підтримують дві інституційні публікації, але доступного архівного підтвердження поки немає.
Репертуар як частина навчання
Студенти спостерігали за педагогічними принципами Олександра Гаука не лише в класі. У концертних програмах він ставив поруч історичні твори, які рідко звучали в радянських залах, і нову симфонічну музику.
Олександр Гаук диригував Месою сі мінор Йоганна Себастьяна Баха, ораторією «Самсон» Георга Фрідріха Генделя та «Реквіємом» Гектора Берліоза. Він працював із музикою Дмитра Шостаковича й Миколи Мясковського; Микола Мясковський присвятив йому Сімнадцяту симфонію. Зберігся також плакат програми, де прозвучали П’яті симфонії Сергія Прокоф’єва та Дмитра Шостаковича.
Окремою справою стало відновлення Першої симфонії Сергія Рахманінова за вцілілими оркестровими партіями. Тут досі не узгоджено навіть дату виконання: редакційний запис MusicLineage подає 13 листопада 1945 року, тоді як Російський національний музей музики датує афішу московської прем’єри 19 жовтня 1945 року.
Переглянуті матеріали не пояснюють, чи йдеться про різні концерти, помилку в датуванні або іншу версію події; це може з’ясувати лише подальша перевірка афіш, програм і протоколів за 1945 рік.
