Олександр Гаук

Олександр Васильович Гаук (3 [15] серпня 1893, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — 30 березня 1963, Москва, СРСР) — радянський диригент, композитор і музичний педагог, народний артист РРФСР (1954). Похований на Новодівичому кладовищі. Як піаніст був пов’язаний із академічною музичною традицією, а його записи виходили, зокрема, на фірмі «Мелодія».

Навчався в Петроградській консерваторії, яку закінчив 1917 року: фортепіано опановував у Є. Р. Дауговет і Фелікса Блуменфельда, композицію — у Олександра Глазунова, Василя Калафаті, Язепса Вітолса та Михайла Чернова, а диригування — у Миколи Черепніна. У спогадах Гаук писав, що мрія про диригування володіла ним із трирічного віку.

1917 року став диригентом, а спочатку концертмейстером Петроградського театру музичної драми; дебют відбувся 14 листопада 1917 року за новим стилем оперою Петра Чайковського «Черевички». У роки громадянської війни виступав у складі артистичної бригади перед бійцями Червоної армії. У 1920—1931 роках працював у Ленінградському театрі опери та балету, де переважно диригував балетними виставами, серед яких «Пори року» Олександра Глазунова, «Пульчинелла» Ігоря Стравінського, «Червоний мак» Рейнгольда Глієра, а також постановки молодої радянської хореографії — «Червоний вихор» Володимира Дешевова, «Золотий вік» і «Болт» Дмитра Шостаковича.

Виступав і як симфонічний диригент. У 1930—1934 роках очолював симфонічний оркестр Ленінградської філармонії; роки праці з цим колективом стали важливими для його творчого становлення, а сам диригент називав оркестр своїм учителем. Водночас Гаук зробив вагомий внесок у вдосконалення ансамблю. У середині 1920-х років разом із ленінградським філармонічним оркестром виїжджав на Свірбуд, до Павловська та Сестрорецька, відкриваючи новій аудиторії скарби світової музичної культури.

1933 року переїхав до Москви й до 1936 року був головним диригентом Всесоюзного радіо; у 1936 році став першим головним диригентом щойно створеного Державного академічного симфонічного оркестру СРСР, яким керував до 1941 року. У 1953—1962 роках був головним диригентом і художнім керівником Великого симфонічного оркестру Всесоюзного радіо і телебачення, а до 1963 року знову очолював Симфонічний оркестр Всесоюзного радіо. У роботі з цим колективом досяг визначних результатів, що засвідчують численні записи під його орудою.

Гаук вів активну педагогічну діяльність: викладав у Ленінградській консерваторії (1927—1933 і 1946—1948), Тбіліській (1941—1943) та Московській (1939—1963; з 1948 року — професор). Його педагогічна праця відіграла важливу роль у розвитку радянського диригентського мистецтва. Серед його учнів — Євген Мравінський, Олександр Мелік-Пашаєв, Костянтин Симеонов, Едуард Грикуров, Микола Рабинович, Євген Свєтланов, Геннадій Проваторов, Євген Мікеладзе, Михайло Таврізян, Одіссей Димітріаді.

Як композитор є автором симфонії, симфонієти для струнного оркестру, увертюри, концертів для фортепіано та для арфи з оркестром, романсів, фортепіанних і камерних творів. Також здійснив оркестровки й інструментовки музики Михайла Глінки («Патріотична пісня»), Петра Чайковського («Пори року» та два цикли романсів) і Модеста Мусоргського (незакінчена опера «Женитьба», 1917).

Вирізнявся тонким відчуттям оркестрового ансамблю та стильових особливостей виконуваних творів. У його різноманітному репертуарі особливе місце посідали монументальні полотна. Під його орудою звучали композиції Сергія Прокоф’єва, Арама Хачатуряна, Миколи Мясковського, Юрія Шапоріна, Дмитра Шостаковича, Вано Мураделі, Льва Овчинникова та інших сучасних композиторів, чимало з яких виконувалися вперше, поряд із класичним репертуаром — творами Генделя, Баха та Берліоза. Зокрема, він успішно виконував ораторію «Самсон» Генделя, Месу сі мінор Баха, «Реквієм», Траурно-тріумфальну симфонію, «Гарольда в Італії» і «Ромео та Джульєтту» Берліоза.

13 листопада 1945 року саме Гаук продиригував відновленою Першою симфонією Сергія Рахманінова, яка до того майже 50 років не виконувалася; партитуру він реконструював за збереженими оркестровими голосами. Його диригентську манеру сучасники характеризували як поєднання зовнішньої стриманості з внутрішнім горінням, максимальної вимогливості на репетиціях і здатності щоразу по-новому прочитувати вже знані твори.

Він гастролював у різних країнах. Глави зі спогадів Гаука були опубліковані у збірнику «Майстерність артиста-виконавця» (Москва, 1972), а 1975 року вийшло видання «Мемуари, вибрані статті, спогади сучасників Олександра Гаука». Серед пізніших книжок про нього та його коло — праця П. А. Гаук «Москва — Відень — Москва, або Хроніка маминого синочка» (2009).

Connections

This figure has 13 connections in the Music Lineage catalog.