Еміль (Самуїл) Григорович Гілельс (6 [19] жовтня 1916, Одеса, Російська імперія — 14 жовтня 1985, Москва, СРСР) — видатний радянський піаніст і музичний педагог, визнаний одним із найвизначніших музикантів XX століття. Народився в Одесі в єврейській родині: його батько, Григорій Григорович Гілельс, уродженець Вільни, працював бухгалтером на цукровій фабриці, мати, Геся Самійлівна Гілельс, була домогосподаркою. У родині також зростала молодша сестра Єлизавета, яка згодом стала відомою скрипалькою. Почав займатися музикою з п'яти з половиною років на Одеських музичних курсах; його першим педагогом був Яків Ткач, у якого він навчався в 1921—1929 роках. Уже в дитинстві вчитель відзначав його винятковий талант і пророкував йому світове майбутнє.
Швидко досягнувши значних успіхів, Гілельс уперше виступив із сольною програмою в Одесі в травні 1929 року. Після закінчення Одеського музично-театрального технікуму він вступив до Одеського музично-драматичного інституту імені Бетховена, де навчався у класі Берти Рейнгбальд, яку згодом називав своїм головним педагогом і другом; гармонію вивчав у Миколи Вілінського. У 1931 році, ще через малий вік поза конкурсом, взяв участь у Другому Всеукраїнському конкурсі піаністів у Харкові та здобув спеціальну премію. Тоді ж його гру високо оцінили Артур Рубінштейн і Олександр Боровський. Всесоюзна слава прийшла до нього після сенсаційної перемоги на Першому Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців у 1933 році, а 1935 року він закінчив Одеську консерваторію.
У 1935—1938 роках Гілельс удосконалював майстерність у Школі вищої майстерності при Московській консерваторії у класі Генріха Нейгауза, став солістом Московської державної філармонії та розпочав викладацьку діяльність як асистент свого наставника. Наприкінці 1930-х років він здобув і міжнародне визнання: посів друге місце на Міжнародному конкурсі піаністів у Відні 1936 року, а через два роки виграв престижний Міжнародний конкурс імені Ежена Ізаї в Брюсселі. Його тріумф викликав захоплення провідних музикантів Європи, а королева Бельгії Єлизавета стала його щирою шанувальницею. Після цього піаніст виступав у Брюсселі та Парижі, а на батьківщині увійшов до числа найяскравіших радянських музичних зірок свого покоління.
У роки Другої світової війни Гілельс вів активну концертну діяльність на підтримку армії, виступаючи на фронті та в блокадному Ленінграді; восени 1943 року його концерти там стали важливою культурною подією. На початку війни він добровольцем пішов до ополчення, але був повернутий за наказом Сталіна. Піаніст також виявив неабияку громадянську мужність, врятувавши свого наставника Генріха Нейгауза від репресій завдяки особистому зверненню до Сталіна. У 1945 році він виступив у Потсдамі під час конференції глав урядів СРСР, США і Великої Британії, а після війни повернувся до інтенсивної концертної та педагогічної діяльності.
Після війни Гілельс став одним із перших радянських артистів, які почали активно гастролювати на Заході. Від 1945 року він виступав у багатьох країнах Європи, а 1954 року став першим радянським музикантом, який дав концерт у паризькому залі «Плейєль». Його виступи в Європі та США, зокрема тріумфальний дебют у Карнегі-холі в 1955 році, мали величезний успіх. Того ж року він став першим радянським музикантом, який приїхав із гастролями до США, де виконував Перший концерт Чайковського і Третій концерт Рахманінова з Філадельфійським оркестром під орудою Юджина Орманді, а згодом на прохання генерального секретаря ООН виступив на урочистостях з нагоди десятиріччя організації під керуванням Леонарда Бернстайна. Загалом він гастролював в Америці чотирнадцять разів і став там одним із найулюбленіших виконавців.
Окрім сольної кар'єри, Гілельс був видатним камерним виконавцем. Він грав у тріо з Леонідом Коганом та Мстиславом Ростроповичем, яке протягом десятиліття з великим успіхом концертувало й записувалося в СРСР та за кордоном. Часто виступав у дуетах із сестрою Єлизаветою та донькою Оленою, з якою від 1970-х років записував твори Моцарта і Шуберта. Серед його партнерів були також квартет імені Бетховена, квартет Большого театру, квартет імені Бородіна, «Амадеус-квартет», Яків Зак, флейтист Олександр Корнєєв і валторніст Яків Шапіро.
Репертуар піаніста був надзвичайно широким, охоплюючи твори від бароко до музики XX століття. Особливе місце в його спадщині посідає музика Людвіга ван Бетховена: його записи фортепіанних концертів і сонат композитора вважаються еталонними, а інтерпретація п'яти концертів стала визначним явищем світового виконавського мистецтва. Він не встиг завершити повний запис усіх бетховенських сонат, але зафіксував для «Дойче Граммофон» 27 із 32, а також майже всі варіаційні цикли. Гілельс також уславився інтерпретаціями творів Ліста, Шопена, Вебера, Шуберта, Шумана, Сен-Санса, Чайковського, Рахманінова, Скрябіна, Прокоф'єва, Шостаковича, Вайнберга, Дебюссі та Равеля. Він першим, на прохання автора, виконав Восьму сонату Прокоф'єва, сприяв поверненню до репертуару в СРСР музики Миколи Метнера, а серед великих піаністів XX століття став єдиним, хто записав усі фортепіанні концерти Бетховена, Брамса і Чайковського.
Його гру вирізняли віртуозна техніка, масштабність мислення, глибокий ліризм, тонке відчуття стилю та унікальний «золотий» звук. Сучасники відзначали рідкісний баланс інтелектуальної ясності й емоційної сили, природність вислову та особливу «сонячність» його мистецтва. Сергій Рахманінов, почувши виступи молодого Гілельса по радіо, назвав його своїм наступником. Його мистецтво високо цінували не лише найвидатніші композитори й виконавці епохи, а й діячі культури далеко за межами музичного світу.
Еміль Гілельс понад три десятиліття викладав у Московській консерваторії: від 1938 до 1976 року, а з 1952 року — як професор. Серед його найвідоміших учнів — Марина Мдивані, Валерій Афанасьєв, Ігор Жуков і Фелікс Готліб. Він входив до журі найбільших міжнародних виконавських змагань, зокрема конкурсів імені королеви Єлизавети в Брюсселі та Лонг і Тібо в Парижі, а також очолював фортепіанне журі перших чотирьох Міжнародних конкурсів імені Чайковського. Саме він наполіг на перемозі Вана Клайберна 1958 року, всупереч офіційній лінії, а в 1966 році підтримав присудження першої премії Григорію Соколову.
Протягом життя Гілельс зберігав принциповість, відмовляючись підписувати колективні політичні листи проти діячів культури та дисидентів, незважаючи на тиск влади. Зокрема, 1953 року він відмовився підтримати лист «проти лікарів-убивць», а 1974 року — листи проти Андрія Сахарова та Олександра Солженіцина; наслідком цього стали утиски щодо його доньки Олени. Попри численні можливості залишитися за кордоном, піаніст незмінно повертався до Москви.
Гілельс був удостоєний звання народного артиста СРСР у 1954 році, Сталінської премії першого ступеня в 1946 році, Ленінської премії в 1962 році та звання Героя Соціалістичної Праці в 1976 році. У 1960—1970-х роках він належав до найбільш затребуваних у світі радянських музикантів, проводячи за концертами й гастролями близько дев'яти місяців на рік. За понад пів століття творчої діяльності він дав близько трьох тисяч концертів і здійснив величезну кількість записів для провідних світових фірм; багато з них були відзначені престижними міжнародними преміями.
У 1981 році після концерту в Амстердамі піаніст переніс інфаркт, після якого так і не зміг повністю відновитися, хоча продовжив виступати і майже ніколи не скасовував концертів. Його останній виступ відбувся у вересні 1985 року в Гельсінкі. Помер 14 жовтня 1985 року в Москві від ускладнень цукрового діабету та був похований на Новодівочому кладовищі. Він залишив по собі багату дискографію та пам'ять про «зцілюючу» силу свого мистецтва, яке й далі лишається еталоном піаністичної культури.
Connections
This figure has 9 connections in the Music Lineage catalog.